Віктор Миколайович Горобець - Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років

монастир у Вишгороді. А вже в ніч на 26 липня литовські війська відразу з трьох боків пішли на штурм Києва. Під час нічного штурму міста козакам вдалось втримати оборону. Але бій показав ненадійність київських захисних укріплень. І полковник Жданович після нетривалих роздумів віддав наказ про відступ з Києва.

По відходу з міста козаків митрополит Сильвестр, печерський архімандрит Йосиф, київський війт Андрій Ходика, київські бурмистри й райці, аби уникнути жертв і руйнувань, надіслали до литовського гетьмана своїх гінців, повідомляючи про беззахисність Києва та благаючи про милість до його мешканців. Надії на позитивні результати свого звернення до польного литовського гетьмана духовним і світським начальним людям Києва вселяла та слава, яка супроводжувала Радзивілла — лицаря шляхетного, котрий свято шанує кодекс лицарської поведінки. Отримавши від київських начальних людей запрошення до беззахисного міста, що віддавало себе у його владу, князь, тим не менше, не поспішив відразу вступати до Києва. Одні дослідники вбачають причину такої неквапливості польного литовського гетьмана в його побоюваннях потрапити нічної пори до засідки. Інші ж схильні пояснити поведінку Радзивілла його честолюбністю й безмірним гонором.

Адже, коли вранці наступного дня князь таки вступив до Києва, цей акт було обставлено за всіма канонами найпишнішого середньовічного церемоніалу: князь в'їжджав до столиці через руїни Золотих Воріт, перед ними на нього чекав київський війт з ключами, там же перебували й інші «батьки» міста, а також вищі церковні ієрархи на чолі з митрополитом Київським Сильвестром Косовим і печерським архімандритом Йосифом Тризною та «усім духовним чином». Війт із писарем поклали князеві під ноги міські корогви та передали символічні ключі від міської брами. По тому вони заново склали від імені всіх киян присягу вірності королю Яну II Казимиру. Після цього процесія рушила до Святої Софії, де митрополит Київський з усім священним собором відслужив на честь литовського князя урочистий молебень.

Незважаючи на всі виявлені киянами знаки пошани до князя Радзивілла, а також його вроджену шляхетність і пошанування правил чесного ведення війни, порятувати Київ від безчинств збройного люду все ж не вдалось. Після кількох днів спокійного постою в місті литовське військо взялося за звичні в таких випадках грабежі й мародерства. До того ж якісь «свавільники підпалили задля грабунків Київ, де згоріло понад дві тисячі будинків і кілька церков». Найбільше пожежі бушували 6 і 7 серпня. Не виключено, що підпали влаштовували козаки-диверсанти, щоб у такий спосіб помститися завойовникам і «викурити» їх із Києва. Утім більш імовірно, що вогонь пускали саме литовські жовніри, намагаючись у такий спосіб замести сліди своїх грабежів міщанських осель і культових споруд православних громад.

«Олена Прекрасна» української історії:

трагічна розв'язка романтичної історії

У попередніх главах книжки, де мова йшла про початок повстання під проводом Богдана Хмельницького, уже побіжно згадувалось про молоду й вродливу шляхтянку Мотрону, котрій судилось стати таким собі яблуком розбрату поміж двома вже немолодими удівцями: чигиринським підстаростою литовським шляхтичем Даніелем Чаплинським та сотником Чигиринського реєстрового полку Богданом Хмельницьким. Згадували й про щасливу розв'язку цієї історії, що втілилася в шлюб Богдана і Мотрони, освячений наприкінці 1648 р. авторитетом самого патріарха Єрусалимського Паїсія.

Ця романтична історія, що була тісно переплетена з перебігом важливих політичних, військових і соціальних подій, мала своє несподіване та, варто зауважити, не менш захопливе продовження. Щоправда, продовження це було менш романтичним і мало трагічну розв'язку. Хоч і цього разу історія не була позбавлена й політичного присмаку. Отож, ішов 1651 р. З початком весни Богдан Хмельницький на чолі війська вирушає на Волинь, куди висувається також і польська коронна армія та шляхетське ополчення на чолі з королем Яном II Казимиром. Сторони готуються до вирішальної битви, і саме в цей час з Чигирина донеслася звістка про подружню зраду цієї «Олени Прекрасної» українсько-польської війни середини XVII ст.

Різні джерела по-різному розкривають обставини тієї заплутаної й аморальної справи. Так, польський мемуарист Станіслав Освенцім переповідав цю, за його словами, «смішну історію» так, як він її почув з вуст Яна II Казимира під час вечері напередодні Берестецької битви. Король же втішався з того, що гетьманша закохалась в якогось годинникаря, котрий служив у Хмельницького управителем двору, «ключником». Таємний роман Мотрони з цим годинникарем начебто тривав уже досить довго. Аж поки гетьман не виявив пропажі барилка з червоними золотими. Спочатку подумав на старшого сина Тимоша, що той, вирушаючи в похід на Литву, прихопив його з собою на нагальні військові потреби. Однак, отримавши від гетьманича запевнення щодо власної непричетності, віддав наказ про таємне розслідування цієї справи. У ході цього розслідування й випливла інформація не лише про причетність управителя до цього викрадення, а й про його адюльтер з панною гетьманшею. Розгніваний Богдан, довідавшись про цю брудну справу, звелів обох винуватців роздягти догола і, зв'язавши одне до другого, повісити. Так, принаймні з неприхованою втіхою й гомеричним сміхом, розповідав своїм наближеним король. Очевидно, що розповідь Яна II Казимира, насичена деталями стосовно способу покарання таємних коханців, була стилізована саме «для сміху» і навряд чи вповні відповідала реаліям.

Натомість литовський канцлер Альбрихт Радзивілл у своєму описі був значно стриманішим і менш емоційним. Крім того, згідно з його версією, пропажу золота виявив Тиміш Хмельницький. Він же і вислідив злодія, довідавшись уже в ході слідства й про його аморальні зв'язки зі своєю мачухою, котру, за наказом батька, і повісив разом з ключником на одній шибениці.

Інформація ж, яка виходила з козацького табору, вказувала на те, що причиною страти Мотрони став перехоплений лист Даніеля Чаплинського до своєї колишньої дружини, у якому містилася інструкція з приводу того, як можна приховати викрадені у Хмеля скарби, а його самого — отруїти. За дорученням гетьмана, справу насправді розслідував Тиміш. І саме йому начебто вдалося знайти викрадене золото та викрити спільників гетьманші. Після чого Мотрону, а також її матір і ще п'ятьох чоловік було страчено.

Тобто, за такої інформації, причина трагедії полягала не стільки у факті подружньої невірності Мотрони (якщо вона й була насправді), скільки у наявності розгалуженої шпигунської мережі в оточенні гетьмана, до функціонування якої якимось чином була залучена й гетьманша. Але, абсолютно очевидно, що романтична історія про степову «Олену Прекрасну», із-за котрої розгорілася не менш, а навіть більш кривава, порівняно з Троянською, війна між Україною та Річчю Посполитою, потребувала також романтичного завершення. А що може бути більш романтичним, аніж нове кохання «Олени Прекрасної», нехай навіть й аморальне...

«Прийшов кінець такому