Інна Романова - Мій коханий хірург , Інна Романова

- Дякую, зрозумів, - відповів на автоматі і відключився.

Сів, бо ноги перестали тримати… Боже, чи хто ти там, нагорі, допоможи, будь ласка!

Схопився, взувся і побіг до ліфта, щоб швидше доїхати до Насті.

Вона лежала підключена до апарату штучного вентиляції легень, непритомна.

Моя кохана дівчинка…

- Як вона? – нервово запитав Євгенія Адамовича, що був у палаті інтенсивної терапії.

- Тупа травма голови, потрібна термінова операція для видалення епідуральної гематоми, Рома, вона в комі, - співчутливо промовив завідувач.

Я нічого не міг зробити зараз для неї, оперувати мене не допустять, я й сам не зможу... Залишається лише чекати та спостерігати.

Я сів біля неї, взяв за руку.

Будь ласка, не забирайте її в мене! Хотілося кричати, бити і трощити все навколо, але тільки стиснуті до скрегота зуби вказували на мій психологічний стан.

- Коли заплановано операцію? - запитав Євгена Адамовича, мій голос здригнувся. Завжди стриманий, я контролював себе з останніх сил.

- Через годину, чекаємо аналізи, вони будуть незабаром.

- Зрозумів.

Сидів біля неї, дивився та молився. Чорт забирай, я вперше в житті молився!

Її забрали, а я так і залишився сидіти і чекати, доля рідних та близьких пацієнтів незавидна, тепер я опинився в їхній шкурі… Моя дівчинка, як же так вийшло?

Операція пройшла успішно, гематому видалили, але Настя, як і раніше, була непритомна.

Я нейрохірург і розумію ризики - невідомо наскільки пошкоджений мозок, а це значить, вона може і не прокинутися взагалі.

Я відганяв ці дурні професійні думки, не хотів їх чути від інших.

Подзвонив Катерині і повідомив про аварію, вона ридала в слухавку, а я беззвучно плакав з нею.

Пройшла доба... 

Я знаходився поруч, тримав її за руку і вірив у те, що вона вишкребеться, вона ж сильна, так любить життя!

- Романе, сходи поспи, вже добу знаходишся біля неї, - до мене підійшов Олег. - Ми з Оленою почергуємо біля неї.

- Ні, - коротко відповів.

- Твоє самовладання воістину героїчне, але не стримуй себе, випусти емоції, – почав цей придурок сеанс психотерапії.

- Піщов геть! - стомлено сказав, зло поглядаючи на брата.

Дні змінювалися днями.

Я відпрацьовував свою зміну, і повертався до неї... 

Сидів і чекав повернення.

Вона все витримає, треба трохи почекати і Настя розплющить свої очі і як завжди мені тепло усміхнеться.

Спав по дві-три години в кабінеті і знову повертався до палати.

Минуло п'ять днів. 

Це найдовші п'ять днів у моєму житті – відчай, надія, смуток, тривога, страх і віра в неї – емоції змінювалися одна за одною у калейдоскопі днів.

- Насте, - шепотів я їй, тримаючи за руку. - Вистачить спати, давай вже, прокидайся. Всі на тебе чекають, твоя мама, я, Петрошенко, мила, розплющи очі.

Я багато розмовляв із нею.

Розповідав про все, і про відчай у дитинстві після загибелі батьків, і про те, як уперше врятував життя підлітка на мосту… Тоді я сумнівався у виборі професії лікаря, вона мені допомогла остаточно прийняти рішення. Зовнішність підлітка я не запам'ятав, єдине, дівчинка мала таку ж променисту посмішку, як у моєї Насті.

- Ну, люба, прокинься, адже я ще не сказав тобі найголовніших слів… - шепотів і шепотів я.

І відчув ворушіння її пальців… Невже?!

- Ти мене чуєш, Насте? – і її очі розплющилися, найпрекрасніші очі у світі…

- Так, - прошепотіла дівчина.

- Як ти себе почуваєш? - схвильовано запитав, ноги підкосилися і я сів, не випускаючи її руку і не відриваючи погляду.

- Жива, – відповіла Настя із усмішкою на вустах, – Давно я лежу? Мене збила машина? – вона ставила запитання, а я просто не міг надивитись на неї, таку рідну та … мою.

- Так, тебе збила машина, вже знайшли винного – це сексуальний партнер пацієнтки, яка заявила про зґвалтування, пам'ятаєш? Ти була непритомна шість днів… - сльози покотилися з очей, я не міг припинити їх потік ... Адже тримався до останнього, не втрачаючи самовладання, а тут не можу заспокоїтися. - Яке щастя, що ти прокинулася! - поцілував її у скроню, не відпускаючи руку .

- Ти сильно переживав? Вибач мене, - вона як завжди, перш за все дбає і переживає за інших.

- Ти не винна. Ти справжній борець. Дякую, що прокинулася, дякую, Насте! Це ти мені вибач, що я раніше не сказав, як сильно я тебе кохаю! Дуже сильно кохаю! – я витер сльози та посміхнувся.

- І я тебе, Завгородній, теж дуже кохаю, - відповіла мені Настя.

- Ніколи не залишай мене більше, добре? – проникливо попросив, вона мені кивнула, погоджуючись - І... давай одружимося?

- А ви мені волосся поголили? - запитує це нестерпне дівчисько, про що тільки переживає?