Барнс С. А. - Мертва тиша, Барнс С. А.

розповісти вам, що сталося. Щось було не так на цьому кораблі, і це “не так” було ще до того, як ми туди прибули». З останніх сил я тикаю пальцем у бік Ріда, щоб це підкреслити.

Я відкидаюся на спинку крісла, відчуваючи себе настільки втомленою і старою, ніби мої кістки можуть перетворитися на порох у будь-який момент протягом наступних кількох хвилин. «Ти маєш вирішити, вважати мене божевільною чи брехункою», — кажу я Ріду. «У будь-якому випадку, для мене це не має значення. Просто скажіть мені, яким курсом прямує корабель, і чи чули ви про когось на борту».

Між Максом і Рідом відбувається мовчазна розмова. «Ти маєш продовжити, Клер», — каже Макс за мить. «Ми слухаємо тебе».

— Макс, — заперечує Рід.

Старший чоловік сердито дивиться на нього. «Ми слухаємо», — каже він, цього разу більше Ріду, ніж мені. «Більше ніяких перешкод».

Позаду Макса з’являється Веллер — мерехтлива пляма на стіні, перш ніж вона набуває повної форми. На його футболці, одній з його улюблених, великими літерами написано ПІДОЗРІЛИЙ ПАКЕТ зі стрілкою, спрямованою вниз. Веллер усміхається мені, удавано вітаючись. Потім я бачу свердло в його іншій руці й швидко відводжу погляд, перш ніж він підносить його до скроні. Знову. З Веллером завжди те саме. Я не знаю чому.

Бризки крові схожі на дощ. Не той легкий, рівномірний ритм, запрограмований на точний розподіл і поглинання ґрунтом, який я пам’ятаю з свого дитинства у Феррісі. Це щось дикіше.

Я дозволяю тиші повиснути, намагаючись не дивитися на калюжу крові, що розтікається по підлозі. Вона повільно підкрадається до поношених шкіряних черевиків Макса.

— Добре, — кажу я нарешті. Я не знаю, як сказати їм, щоб вони мені повірили, але далі буде тільки гірше.

10

ПОТІМ

Крихітна кухня на ЛІНІ ніколи не була місцем збору. Це лише трохи ширша зона коридору з раковиною та холодильником для їжі, а також пропозиція столу на шарнірній плоскій поверхні, яка відкидається від задньої стінки. Під час покерних вечорів вони збиралися вчотирьох і збивалися навколо столу, навіть Нісуса захоплювала перспектива розваги чи, що ймовірніше, можливість покращити свої навички підрахунку карт.

Ми утрьох — Лурдес, Кейн і я — стоїмо на порозі камбузу, у цьому просторі навіть двоє це забагато, особливо з огляду на аварійний маяк на підлозі, який означає цінну нерухомість, але я не скаржуся. Двері зачинені, шлюз загерметизований, і хоча технічно ми все ще на борту «Аврори», тут ми почуваємось набагато безпечніше, ніж там. І коли Веллер буде одягнений і готовий, ми летимо.

У центрі нашої уваги Швидкість і Грація, які вже сидять у запечатаних біологічно безпечних пакетах, спина до спини на столі, їхні крила торкаються під час зіткнення, яке було б безладним у повітрі. Кейн витягнув Грейс на волю, коли ми поспішили відступити.

Без чорної скриньки. За моїм наказом, незважаючи на різке заперечення Веллера.

Не те, щоб скульптури чи чорний ящик мали значення. Не зараз.

«Отже», — каже Лурдес, її голос став м’якшим і невиразним від заспокійливого, яке їй дав Кейн. «Хтось загубив свої коштовності», — її рот на мить піднімається в усмішці, вона задоволена собою, — і спробував збити корабель з курсу, а пасажири збунтувалися.

«Вбиваючи один одного?» — запитує Нісус через домофон. «Це не має сенсу».

Кейн дивиться на мене поверх голови Лурдес, його погляд розглядає моє вологе волосся та свіжий комбінезон. Його волосся теж ще мокре. Ми точно не маємо протоколів дезактивації на ЛІНІ. Ми не такий корабель. Наші костюми ми порозпихали в біологічно безпечні пакети всередині шлюзу, і Кейн, Веллер і я витратили більш ніж тижневу порцію води під тривалим душем. Пункт, який я повинна буду якось виправдати після нашого повернення. І я все ще не впевнена, що я збираюся сказати про все це, якщо взагалі щось скажу.

Гаразд? Кейн проти.

Я не знаю, як на це відповісти. Тому я відводжу погляд, повертаючись до огляду скульптур.

«Я думаю, що набагато більш імовірне щось на зразок масової істерії чи масового психогенного захворювання», — каже Нісус, продовжуючи розмову з Лурдес та всіма, хто слухає. «Пасажири були ізольовані та заблоковані на кораблі протягом кількох місяців. Вони не звикли до такого життя. Емоції загострюються. Легко втратити перспективу. Можливо, була проблема з їжею чи щось таке, і люди запанікували. Подібні речі відбуваються століттями». Як завжди, Нісус виглядає найщасливішим — і найбільш розсіяним — коли він копається в якомусь дослідженні. «Суд над відьмами в Салемі. Танцювальні шаленства в середні віки. Масові отруєння в середині двадцятих років, які, як виявилося, були зовсім не отруєннями, а людьми, які колективно панікували через думку про отруєння».

«Це не пояснює поведінку екіпажу», — зазначає Кейн. «Ні в якому разі Сіті не відправила би такий знаменитий корабель, як «Аврора», з недосвідченими руками за штурвалом».

«Ні, — кажу я. «Капітан Лінден Джерард. Перший офіцер Кейдж Воллес. Пілотом був Джеймс Нгуєн». Я знала імена з усіх звітів того часу. Зрештою, я мріяла полетіти на «Аврорі». І хто був більш відомий, ніж команда, яка зникла з найдорожчим кораблем, коли-небудь створеним?

«Але їх переважала купа розпещених цивільних, які не мали навчання чи підготовки, але мали купу грошей і надмірно розвинене почуття власних прав», — продовжую я. «І через це всі вони заплатили своїм життям — багаті люди, покоївки, вигулювачі собак, команда. Просто щоб Сіті могла заробити кілька доларів. Відправляючи людей, які не мали нічого спільного з цим місцем». Слова вириваються з мене гірким потоком, який я не змогла би зупинити, навіть якби від цього залежало моє життя. Всередині я здригаюся.

Кейн схиляє голову набік, кидаючи на мене проникливий погляд, який, здається, просвічує мене, ніби я прозора, висвітлюючи моє безладдя та шрами минулих травм, які я намагаюся приховати. Я хочу крикнути йому, щоб він замовк, хоча він нічого не сказав. Поки що.

«Я не впевнений, що все так просто», — зрештою каже він. «Сіті ніколи не отримувала дзвінка чи запиту про допомогу». Він вагається. «Клер. Тут не те саме, що на Феррісі…”

«Я це знаю», — кидаю я. І так — на Феррісі була очевидна недбалість, і це здається просто неочікуваним і жахливим результатом нової справи, — але відчуття схоже. Необережність. Нерозумне ставлення до людського життя. Зарозумілість.

«Хтось таки намагався», — зазначає Лурдес.

Ми обидва дивимося на неї.

«Маяк», — каже вона, ретельно вимовляючи кожне слово. «Пам’ятаєте? Якщо корабель зазнав аварії, хтось повинен був ініціювати його повернення. правильно?»

«Вона має рацію», — каже Нісус через мить, звучачи приголомшено. «Якщо судно було вимкнуте навмисно, то це