Єва Щер - Помста Кривднику , Єва Щер

Я прокинулася від легкого світла, що проникало крізь важкі штори нашого готельного номера. Сонце тільки-но починало підніматися над горизонтом, заливаючи місто ніжним рожевим сяйвом. Повітря було прохолодним, і я відчула, як дрібні мурашки пробігли по моїй шкірі, коли я відкинула ковдру вбік. Каре все ще спав, його дихання було рівним і спокійним. Я дивилася на нього кілька хвилин, ловлячи кожен порух його грудей, кожен звук, що виривався з його губ. Він виглядав таким мирним у цей момент, таким далеким від світу, в якому ми жили.

Я вирішила не турбувати його. Ми обидва були виснажені після всіх подій, які навалилися на нас останнім часом, і цей відпочинок був для нього більше ніж необхідний. Зрештою, він так рідко дозволяв собі розслабитися.

Одягнувши легке пальто та обгорнувши шарф навколо шиї, я вийшла з кімнати, тихо зачинивши двері за собою. Лобі готелю було ще порожнім, лише одинокий портьє дрімав за стійкою, його голова схилилася на плечі. Я вийшла на вулицю, вдихаючи свіже ранкове повітря, яке було наповнене запахом вологи та ранкової кави, яку вже почали варити в сусідніх кафе.

Місто тільки прокидалося, але деякі люди вже метушилися, готуючи свої крамнички до робочого дня. Я йшла вузькими вуличками, вдихаючи солодкий запах свіжоспеченого хліба, який розносився з найближчої пекарні. На кілька секунд я відволіклася на вітрину магазину, де виставили свіжі фрукти, їх яскраві кольори на тлі тьмяної вулички здавалися мені якимось сюрреалістичними.

Раптом я відчула чийсь погляд на собі. Він був важким і холодним, як льодяний подих, що пробирав до кісток. Мої кроки сповільнилися, і я озирнулася, намагаючись зрозуміти, хто мене переслідує. Вулиця була майже порожньою, лише кілька перехожих проходили повз, не звертаючи на мене уваги. Але відчуття небезпеки тільки посилювалося.

Вже за кілька метрів я побачила тісний, затінений провулок, в який я вирішила звернути, щоб скоротити дорогу до ринку. Ледве я ступила в нього, як почувся різкий звук кроків, що наближалися. Я швидко повернула голову і побачила чоловіка, який йшов за мною. Його вигляд був лиховісним: широкоплечий, з грубим обличчям і холодними, безжальними очима.

Чоловік підійшов ближче, і раптом усе сталося занадто швидко. Його рука різко схопила мене за горло, і я відчула, як моє тіло напружується від болю. Він затягнув мене в темний закуток провулку, там, де ніхто нас не побачить. Його дихання було важким, гарячим, воно обпікало мою шкіру. Я побачила блиск ножа, який він витягнув з-за пояса. Його грубий голос прорізав тишу:

—Віддай все, що маєш, або я виріжу твоє серце—сказав він, нависнувши наді мною, мов хижий звір, який вже вирішив, що сьогодні його здобич не втече.

Я відчувала, як страх хвилею накочувався на мене, охоплюючи все тіло. Але разом зі страхом прийшло й інше те, що я відчувала вже багато разів: безмежна лють, що збиралася десь у глибині мене, як шторм у морі перед бурею. Я дивилася на нього, відчуваючи, як ця лють починає захоплювати мої думки, знищуючи будь-яке раціональне міркування.

—Ти навіть не уявляєш, у що вплутався, —прошепотіла я, відчуваючи, як мої руки мимоволі стискаються в кулаки.

Він не встиг зрозуміти, що відбувається. Моя рука блискавично злетіла вгору, зламавши його зап'ястя одним різким рухом. Ніж випав із його руки, видавши глухий звук, коли вдарився об кам'яну бруківку. Чоловік захитався назад, ошелешений. У його очах промайнув страх, але було вже запізно.

Я не думала. Мої дії стали рефлексом, інстинктом, який пробудився від глибокого сну. Я схопила його за горло і з силою притиснула до стіни. Чоловік намагався вирватися, але я була значно сильнішою, ніж він міг собі уявити. Його обличчя стало червоним від напруги, очі широко розплющилися від жаху. Мої пальці стискали його шию, відчуваючи, як під ними б'ється його життя. Я була наче тигр, що впивався в здобич, не бажаючи відпускати.

Його кулаки безпорадно вдаряли по моїх руках, намагаючись вирватися, але це лише било мене ще більш рішучою. Я відчула, яко його сили починають зникати, як його тіло поступово слабне. Він задихався, намагаючись вдихнути хоч краплину повітря. Але я не відпустила.

Коли його тіло обм'якло, я ще кілька секунд тримала його, дивлячись в його тьмяніючі очі. Його життя повільно витікало з нього, як пісок крізь пальці. Я відчула, як все його тіло обм'якло під моїм хватом, наче лялька з розірваними нитками, що більше не могла чинити опору. Потім я відпустила, і він впав до моїх ніг, як мішок з ганчір'ям.

Серце калатало в грудях, як барабан, відчуваючи смак перемоги. Кров шуміла в моїх вухах, а руки трохи тремтіли від напруги. Я стояла над ним, дивлячись на його бездиханне тіло, на сліди боротьби, що залишилися на моїх руках у вигляді подряпин і синців. Він лежав на холодній бруківці, позбавлений життя, яке тільки-но належало йому.

Я змахнула піт з чола, намагаючись заспокоїти своє дихання.На кілька секунд провулок здався мені занадто тісним, надто темним, надто гнітючим. Я вдихнула глибше, намагаючись відшукати спокій. Я вбила людину... Голими руками... Я поглянула на свої долоні, намагаючись усвідомити, що сталося, але всередині була лише порожнеча. Ніякого жалю, ніякого каяття лише холодне розуміння, що це було необхідно.Я й раніше вбивала, але..Але це було не так! Я робила це для захисту себе, Каре та Наміда. А зараз я вбила спеціально. Не використовуючи магію, немов це принесло мені задоволення. Це дуже лякало, адже я могла просто злякати його вогнем і він сам би втік. Але ні, щось в мені захотіло його вбити. Жорстоко та безжалісно.

Озирнувшись, я переконалася, що ніхто не бачив, що сталося. Місто все ще було сонним, і ніхто не вийшов на звук боротьби. Випроставши плечі, я витягнула ножа з бруківки і витерла його об одяг нападника. Потім поклала його до кишені, наче це була якась буденність. Зробивши кілька глибоких вдихів, я відійшла від тіла, залишаючи його лежати в холодному тіні провулка. Моє тіло ще було сповнене адреналіну, але розум поступово починав працювати чіткіше, повертаючи мені контроль над собою. Я знала, що не можу залишатися тут. Краще просто зникнути, залишивши цю сцену позаду.