Стівен Кінг - Воно

перед судом, їли сандвічі та фрукти зі своїх кошиків і вимінювали один в одного кращі шматки, наче школярі під час перерви. Усі троє були озброєні. Джиммі Гордон мав при собі ґвинтівку «Спрінгфілд» часів Першої світової, то вона була більшою за нього самого.

Тут я бачу малого, який іде в напрямку Горбатого Пагорба. Гадаю, то був Зак Денбро, батько твого старого приятеля — того, що став письменником. Так от, Кенні Бортон гукає до малого з вікна зали-читальні Християнських наук: «Краще вшивайся звідси, синку, зараз тут буде стрілянина». Зак глянув на нього, а потім припустив так, наче за ним чорти гналися.

Скрізь були озброєні чоловіки. Вони стояли у дверних прорізах, сиділи на сходинках, визирали з вікон. Трохи далі по вулиці розташувався Грег Коул. Він присів у дверях на порозі, тримаючи на колінах ствол .45 калібру, а перед ним, наче олов’яні зольдатики, вишикувалися рядочком дві дюжини набоїв. Брюс Єгермейер і той швед, Олаф Тераменіус, стояли в тіні під навісом «Перлини».

Містер Кін дивився на мене, дивився крізь мене. Його погляд став неуважним, затуманеним від спогадів і м’яким, як у чоловіка, який згадує найкращі часи свого життя: як забив перший хоум-ран, як упіймав першу форель, таку велику, що її можна було пустити в їжу, як уперше ліг із охочою жінкою.

— Я пам’ятаю, синку, що тоді здійнявся вітер, — замріяно сказав він. — Я чув завивання вітру, чув, як годинник на будівлі суду пробив другу. Боб Таннер підійшов до мене зі спини, а я вже був такий напружений, що мало не відстрелив йому голову. А він лиш кивнув мені та пішов до бакалії «Веннок», тягнучи за собою довгу тінь.

У десять хвилин на третю Бредлі так і не з’явився. Потім — п’ятнадцять, двадцять хвилин на третю, і нічого не відбувалося. Можна припустити, що чоловіки встали та пішли собі, атож? Нічого подібного. Люди стояли по своїх місцях, бо…

— Бо знали, що вони все одно приїдуть, так? — спитав я. — Жодного сумніву не було.

Він просяяв усім обличчям, наче вчитель, якому учень щойно на відмінно прочитав вірша.

— Точно! — сказав він. — Ми знали. Ніхто не говорив про це, ніхто не казав: «Що ж, давайте почекаємо до двадцяти хвилин, і якщо вони не з’являться, мені треба вертатися до роботи». Ми просто сиділи нишком, і в двадцять п’ять хвилин на третю на вершечку Горбатого Пагорба показалися два автомобілі, червоний і темно-синій. Вони спустилися з гори та виїхали на перехрестя. Перший — «ласаль»[620], другий — «шевроле». У «шевроле» сиділи брати Конкліни, Патрік Коді та Марі Гозер. Обидва Бредлі, Меллой і Кітті Донаг’ю їхали в «ласалі».

Вони рушили з перехрестя, і все було гаразд, аж раптом Ал Бредлі так вдарив по гальмах того «ласаля», що Коді замалим у нього не врізався. На вулиці було надто тихо, і Бредлі це відчув. Він був хижим звіром, а звір завжди тримає носа по вітру, коли за ним, наче за ласицею в кукурудзі, ганяються вже цілих чотири роки.

Він відкрив двері «ласаля», став на підніжку, роздивився, а потім махнув Коді рукою, щоб той здавав назад. Коді спитав: «У чому річ, командире?» Я чув його так само ясно, як тебе зараз, і то була єдина фраза, яку я почув від них у той день. Також, пам’ятаю, блимнув сонячний зайчик від дзеркальця — Гозер пудрила свого носика.

Саме тоді Лал Макен та його помічник, Біфф Марлоу, вибігли зі своєї крамниці. Лал загорлав: «Руки вгору, Бредлі, ми тебе оточили», і, перш ніж Бредлі встиг повернути голову, Лал почав стріляти. Спочатку кулі пролітали мимо, але потім він поцілив Бредлі в плече. З дірки одразу побігла темно-червона юшка. Бредлі вхопився за одвірок «ласаля» й ковзнув назад в автомобіль. Він спробував завести двигун, і тоді люди почали палити з усіх стволів.

Усе скінчилося хвилини за чотири, може за п’ять, але у вирі подій час тягнувся набагато довше. Піті, Ал і Джиммі Гордон так і сиділи на сходинках перед судом і поливали кулями задній бампер «шевроле». Я бачив, як Боб Таннер став на одне коліно й стріляв, як навіжений, раз у раз смикаючи затвор на ґвинтівці. Єгермейер і Тераменіус обстрілювали правий бік «ласаля» з-під навісу кінотеатру, а Грег Коул стояв у канаві, тримав обома руками автоматичний пістолет.45 калібру й натискав на спусковий гачок так часто, як тільки міг.

Одночасно стріляли чоловік п’ятдесят чи шістдесят. Коли все скінчилося, Лал Макен видобув тридцять шість куль із цегляної стіни своєї крамниці. І то вже сталося через три дні, коли там побували всі охочі до сувенірів містяни та наколупали собі куль розкладними ножами. У самому розпалі стрілянини стояв такий тріск, наче при битві на Марні[621]. У крамниці Макена вогнем повибивало шибки.

Бредлі вдалося розвернути «ласаль» на півоберта, і хоча рушив він доволі швидко, на спущених шинах далеко не, від’їдеш. Обидві фари та вітрове скло були розбиті. Повзучий Ісус Меллой і Джордж Бредлі прилаштувалися біля заднього віконця й відстрілювалися з пістолетів. Я бачив, як куля полоснула Меллоя по щоці, розірвавши її навпіл. Він зробив ще два постріли, а потім упав, звісивши руки з вікна.

Коді намагався розвернути свій «шевроле», але натомість Врізався в «ласаль». Тоді їм і прийшов кінець, синку. «Шевроле» вчепився з заднім бампером «ласаля», і банда Бредлі втратила будь-які шанси на втечу.

Джо Конклін вибрався з заднього сидіння, став просто серед перехрестя і, тримаючи по пістолю в кожній руці, почав стріляти направо і наліво. Він цілився у Джейка Піннета й Енді Кріса. Вони вдвох покотилися з лави та приземлилися на траву, а Енді Кріс усе кричав: «Мене вбили! Мене вбили!», хоча насправді куля пролетіла мимо. Жодного не зачепило.

Джо Конклін устиг випустити обидві обойми, перш ніж його вдарила хоч одна куля. Його плащ розвівався на вітру, а штани тріпотіли так, наче їх латала невидима ткаля. Солом’яний капелюх зірвався з його голови, виставивши напоказ рівний проділ волосся по центру. Він засунув одного пістоля під пахву й намагався перезарядити другий, коли хтось поцілив йому в ноги, і Джо повалився на землю. Кенні Бортон потім хвалився, що то був його постріл, але непевне вже не скажеш. То міг бути будь-хто.

Кел, брат Конкліна, вийшов із машини одразу, як пристрелили Джо, але також упав, мов підкошений, з діркою в голові.

Потім вийшла Марі Гозер. Може, вона хотіла здатися, хто