Андрій Касьянюк - Химерники. Влада народу, Андрій Касьянюк

Він опустив руку; і погляд – ще нижче.

Жінка же перепитала:

– Кохання?

Чоловік на мить задумливо замукав, а потім кивнув.

– Так, кохання, – сказав він, подивившись їй у вічі.

– Так… а ти вибачиш мене?

– Ех… так.

– Я рада!.. – вона на мить облегшено усміхнулася, але потім знов почала перебирати пальцями. Зрештою вкраїнська політикиня із незручністю заговорила: – Ну… я… хотіла ще дещо сказати: я казала, що на наш народ не можна покластися, що він не підтримає… і я думаю, що після війни, якщо ми… коли ми виграємо – я думаю, на нього можна буде покластися. Він стане стійким та сильним, зокрема готовим боротися з нечесною владою. Тож… – її руки перестали смикатися, – у твоїй партії буде місце мені?

– Хех… так, там ще багато місця.

Василина Шибайголова полегшено усміхнулася, а з її плечей немов впала брила.

– Це добре, що багато місця… прямо як на твоєму ліжку, – і вона обережно присіла біля його ніг.

– Так, ти маєш рацію.

– Чи мені краще піти? – із турботою, але без бажання вчергове почути «так», спитала вона.

– Ні.

– Добре, – вона кивнула. – І це взагалі ти тут лежиш відпочиваєш, а мені знаєш як складно?

– Навіть не можу уявити, – він похитав головою.

– Ага, – не звертаючи уваги на слабкі нотки сарказму чоловіка, кивнула жінка. – Ти, до речі, не хочеш казку дорозповісти?

– Йой… ну там же довго.

– Ну… хоча б кінцівку.

– Ех… гаразд.

– Ти знаєш що з нею? – велет ухопився за плечі понурого старика, дивлячись на нього своїм… оком.

Дідусь Вані, припорошений попелом, похмуро подивився у відповідь; при цьому вбитий горем песиголовець намагався зрозуміти, чому цей інший песиголовець також має тривожний вид, і поводиться так, як поводився сам старик… перед тим як стати вбитим горем.

Втім, дідусь швидко згадав про інші погляди – ті, котрі цар кидав на його внучку, тож…

– Вона померла. Я тільки що повернувся з міста, знайшов її тіло.

– Ні… – Алекс болісно скривився і ступив крок назад. – Чорт, боже, ну чому вона…

Цар навіть не намагався стримувати почуттів перед дідусем дівчини.

– Чому? – старий вбивця спохмурнів ще більше, а його тоном засквозив могильний холод. – Тому, що ти, замість того, щоб боротися, обрав здатися. І вона… – могильний холод прогнало пеклом злоби, – вона могла вижити! Або померти хоча би за свої ідеали, захищаючи свій дім, але ти забрав у неї навіть це! І вона подохла на чужій землі, за чужі ідеали! Через тебе! – звичайний песиголовець кричав на царя, а той тільки тьмянів.

А через кілька секунд злобної тиші, дід Вані також потьмянів.

– Втім, не противитися твоєму вибору – це був вже її вибір…

Лихиєць, що втратив на лихицьких війнах безліч знайомих та рідних…

Він розвернувся.

Та пішов.

Геть.