Андрій Касьянюк - Химерники. Влада народу, Андрій Касьянюк

Розділ 2/3

Зараз… було світло. А чи від палкого та живого сонця, чи від холодного та мертвого місяця – яка різниця? Байдуже.

Взагалі, певна байдужість зараз володіла і Либіддю, і Іваном – дружиною та чоловіком, що нещодавно зберегли життя свої, але не своїх дітей.

Подружжя знаходилося біля Древа бажань – у чистому полі, котре вінчалося великим чарівним древом.

Либідь сиділа на одному з коренів велетенського дуба, що відходив від стовбура убік, уздовж кордону між двома країнами – північників та південників. Вона сиділа вся біла. Біла не пір’ям лебідки, а сукнею. Звичайною сукнею, геть не нарядною. Тоді як сама дівчина була геть не звичайна, а вельми красива, бо у тій подобі, до котрої звикла за останні місяці свого нового життя; нового життя, котре якось швидко стала старим – радості більше не було, тільки спустошеність, що іноді наповнювалася болем.

Іван стояв у кількох метрах від неї, з боку північників, хоча обличчям повернутий до краю південників. Парубок був одягнутий у темний наряд, а його обличчя біліло виснаженістю, бо людина втомилася вбивати. Вона це робила і магією, і своєю новою та вже улюбленою зброєю – мечем-кладенцем. Навіть зараз цар був із ним: поклавши на гарду долоні, опирався ним о землю, у котру зброя була встромлена вістрям.

– Чому ти улетіла?

– Там все горить.

– Ну… так.

Парубок знизав плечима, та між ними встановилася порожня тиша.

Котра через якийсь час була порушена, сповнена словами південниці:

– Припини, будь ласка, – Либідь подивилася на свого коханого.

Той також подивився на свою дружину – погляд очей червоних і заплаканих зустрівся із поглядом примружених від втоми.

– Ні. Я більше не дослухатимусь до тебе в таких питаннях.

– Чому? – дівчина понуро опустила плечі.

– Бо… – парубок зітхнув.

Він заплющив очі та похитав головою. Потім повів рукою назад, у бік свого краю, подивився на Либідь, та сказав:

– Твої поради, як південниці, вони просто не працюють у мене, розумієш? «Не вбивай богатирів», «не вбивай бояр», «не вбивай інших» – і що з цього вийшло?

– З цього? Все це вийшло з моїх порад?

– Так – із твоїх порад.

У погляді дівчини з’явилася легенька образа.

– То це я винна у цьому? – тихо спитала вона.

– Так. Якби я вбив всіх раніше, то все було б добре.

– Не можна убивати усіх, хто тобі не подобається.

– Можна, якщо вони такі собі люди, – спокійно знизав плечима цар.

Дівчина кліпнула.

– Ти… але ж я не казала, щоб ти не вбивав Святогора. І я же казала, що богатирів та бояр треба саджати, а не прощати, – її голос, сповнений образою, зазвучав сильніше. – І я казала, що твій, а точніше батьківський законопроєкт, поганий! Я попереджала тебе!

– Якби ти не капала мені на мозки, що вбивати не можна, я б точно всіх убив! Не слухав би бояр, не пожалів би старих приятелів!

Тепер емоції залунали і голосом парубка… і він продовжував їх виплескувати:

– І це… це ти в усьому винна! Якби ти не лізла зі своїми «правильно-неправильно» в мою країну, якби я правив силою, як тут всі й звикли… чорт! Я подумав, що ти розумна, і значить до тебе варто дослухатися, а треба було робити так, як хотілося мені! І тоді наші діти були б живі!

Дівчина здригнулася, її очі розширилися, а вона сама остовпеніла.

– Я не винна у смерті наших дітей… – сипло сказала вона.

– Частково винна.

– Не кажи так. Як ти можеш… Ваню?..

– Це правда.

– Це не правда… нащо ти це кажеш?!..

Дівчина дивилася в очі коханому, але не знаходила там того, що хотіла побачити. Тому через кілька нестерпних секунд вона закрила обличчя руками і безупинно заридала.

Іван легенько рикнув, а потім осунувся – біль дружини не приносив йому задоволення, а скоріш робив боляче йому самому. Але він не хотів нічого казати чи робити. Тому продовжував стояти.

У такий спосіб парубок не робив ні першого, ні другого, чого хотіла дівчина – ні уходив геть… ні обіймав її. Хай навіть без вибачень за свої неправдиві та жахливі слова.

Зрештою Іван все ж таки дещо сказав:

– Думаю, нам варто розійтися.

Дівчина тільки через кілька секунд звернула увагу на те, що їй сказали. А коли вона збагнула сенс…

– Ваню… – Либідь стрімко встала, а потім захиталася, та повела руками у повітрі в пошуках опори, – Ваню, чому… ти чого… – сльоза застигли на її очах, а вона і хиталася немов від вітру; але не вільною птахою, а ледь живою дівчиною.

Тепер вона хотіла піти геть, чи обійняти чоловіка, але не могла зробити ні першого, ні другого. Бо і те і те спричинило би біль гордій та закоханій дівчині… котра зрештою ступила ті декілька кроків до парубка та обперлася о долоні коханого.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍