Андрій Касьянюк - Химерники. Влада народу, Андрій Касьянюк

Розділ 1/3

Міський мур Дубинська догорів. Тільки в якихось місцях угору підіймався димок від тліючих залишків, на котрі перетворився колись значний мур. Зараз замість нього були тільки насипі з землі, а між ними стояли почорнілими кам’яними спорудами неприступні башти. Неприступні, але порожні. Ще димок відіймався від табору армії песиголовців та людей. Втім, загалом усе було добре: не лунали постріли гармат чи рушниць, не свистіли та не дзеленчали шаблі, не ричали песиголовці чи люди…

Насправді, умовно добре, але що ж там.

Місяць вже зайшов, і десь там, за небокраєм, наближалося сонце, тож небо світліло. Вже пів години як світліло, тому з темних тонів воно вже забарвилося у сірі барви. Доволі нейтральні.

Нейтральними же були і відносини між двома ворожими таборами. Тимчасово нейтральними. Так-то ані песиголовці, що оточили все місто людей табором, ані люди, що відійшли до фортеці та укріплень біля неї – ніхто не думав, що це кінець.

Але зараз був кінець.

І песиголовці і люди  живі істоти, і зараз вони відпочивали, робили собі їжу, та… та латали поранених. Їх було багато. Причому, хай серед потрапивших у вогняну пастку песиголовців не було жодного пораненого… як і живого… але в армії песиголовців все одно було більше поранених, ніж у сил оборони людей.

Приємний факт.

Втім, якщо поранені песиголовці відновляться та повернуться до лави найближчими днями-тижнями, то багато людей… чи встануть вони ще колись із ліжка?

Василина, одночасно радісна і схвильована, йшла до ліжка Рефата.

У той час як Алекс, схвильований, ходив у пошуках Вані.

Він займався саме цим, хоча нещодавно його зустрінув дружинник, і передав про бажання царя царів переговорити. З того часу пройшло хвилин десять, а цар з Навальнграду квапливо йшов по стоптаному снігу, під темно-сірим небом, поміж лежанок поранених. При цьому велет зазирав у морду кожному песиголовцю, та, не помітивши приємних його серцю рис мордочки, відвертався до наступного.

Полковниця же повільно йшла приміщенням лікарні, поміж ліжок із хворими. Вона з болем у серці зазирала в кожне обличчя, зліва та справа: вона тут побачила і того парубка, що спочатку бажав напитися від безвиході, а потім тим спиртом підпалив загарбаний будинок – він лежав трохи обгорілий, легенько кашляв, але був при тямі та навіть бравадився перед товаришами. Побачила Шибайголова тут і націлювачку того гарматного розрахунку, котрий вона особисто прикривала, виводячи їх разом із гарматами з башти; і коли йшли до укріплень, із одного з палаючих будинків раптово вивалилося декілька недобитих песиголовців, та один з них поранив козачку в руку. Втім, козачка має вижити, і рука теж має відновитися; і у всіх інших тут присутніх героїв, як сподівається Шибайголова, все також буде добре… зокрема й у того героя, котрий лежав на останньому ліжку, біля бійниці.

Незабаром жінка дійшла до того останнього ліжка, на котрому, під ковдрою, лежала не остання їй людина.

Вона нерішуче зупинилася.

– Ти живий. І ти при тямі, – слабко хмикнувши, сказала йому.

– Ага. А що, ти хотіла підібратися непомітною? – з натяком на веселість, але зі втомою на безвиразному блідому обличчі, хмикнув він

Коли його живіт смикнувся від хмикання, чоловік скривився. А жінка із болем зітхнула.

– Що сказав лікар?

– Що все буде добре.

– А щось конкретне же мав сказати, – голосом Василини пролунало ледь помітне не то незадоволення, не то образа.

Чоловік ще раз хмикнув, подивившись в очі жінки.

Через секунду мовчання та осунулася. І ступила крок ближче.

– Я хочу вибачитися… – вона ковтнула, почекала хвильку, та, не помітивши незадоволення чи чогось такого, продовжила: – Я вибачаюся за те, що наговорила тобі. Що назвала тебе… ідіотом. І наївним ідеалістом. Хоча… – тут жінка заплющила очі та гучно вдихнула; а коли розплющила очі та спрямувала їх у трішки розкосі очі чоловіка, повільно видихнула, та сказала: – Я все одно думаю, що ти ідеаліст. І ще я не вважаю, що я погана… – вона знов, але цього разу тільки на хвильку заплющила очі, та продовжила: – я вважаю, що я краще інших політиків. Я не така гарна як ти… ти справжній політик свого народу. Чесно. І я поважаю тебе за це. І… і ти для мене не ніхто, Рефате.

Жінка договорила, а чоловік мовчав.

Він усю розмову дивився то в очі, то в рот жінці, а зараз, коли вона закінчила свою промову і назвала його на ім'я, то він опустив погляд униз… кудись у район долонь і пальців Василини, котрими вона смикано перебирала.

Рефат ледь помітно хмикнув, хоча його очі особливо нічого не виражали.

– Я… мені зараз байдуже, – сказав він.

А через мить, коли пальці у полі його зору перестали смикатися та застигли, чоловік сам легенько смикнувся, та сказав іншим, трохи живішим тоном:

– Я не це мав на увазі… – він підніс руку до лоба та потер його. – Я хотів сказати, що я… – його думки плуталися, тож він часто затягувався у спробі сформувати думку, – мені зараз байдуже. Але загалом… я думаю, що це не так. Не байдуже. Просто я… я ж ледь не помер. Мій організм ледь витримав. Зокрема і лікування мольфара… а кохання… воно ж наче хімічна чи біологічна штука, і я зараз просто… не можу відчувати щось. Не знаю.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍