Рита Адлер - Зрадник, проклятий та демон, Рита Адлер

Глава 13. За мить до падіння

То мені тільки здалося, чи в медово-карих очах капітана і справді з’явився острах?

А вже за якусь мить його чіпкі пальці міцно стиснули мене за лікті, я скрикнула.

- Коли ти станеш моєю, - роздратовано прошипів він мені в обличчя, - заговориш по-іншому, будь певна.

- Боляче! – штовхнувши його ліктем у бік, я спробувала вивільнитися, проте домоглася хіба того, що чоловік стиснув мене ще сильніше, повільно притягуючи до себе.

- Я вмію задовольняти жінок, - прогарчав він крізь стиснуті зуби.

- Та невже? – мені дуже хотілося розреготітися йому в обличчя, бо ці слова звучали аж занадто пафосно. Проте я раптом занадто близько почула стукіт його серця, відчула гарячу міць грудей, подих, і мені стало не до сміху.

-  Аби ти знала, всі жінки, яких я мав до тебе, пищали в моїх обіймах, наче щури, яких я … потім давив під своїми чоботями.

- То вже й душили б собі далі, навіщо Я вам? - пискнула я, марно ухиляючись від настирливих вуст, що невблаганно наближалися.

Та вже за якусь мить, геть поневолена, притиснута до лави, я лежала без змоги бодай якось поворухнутися.

Я не знала, які там були точно ті умови зняття прокляття, та враз зрозуміла, що цей чолов’яга спроможний ними знехтувати просто цієї миті.

Я відчула легеньке покусування за шию, чіпкі пальці підхопили край скафандра і той затріщав, сповзаючи донизу - а я й справді почувалася мов миша у кігтях розлюченого котяри…

 

Мені кінець, не потрібно було грати на дроті, встигла подумати я, наперед прощаючись із цнотою.

 

Аж раптом зовсім поряд пролунав доволі знайомий голос.

- Капітане, ми у гравітаційному полі Баракурди!

Це вмить протверезило Дейва, він здригнувся, завмер, випустив мене з обіймів та стрімко зіскочив із лави.

 

Я видихнула із полегшенням, наче резинова лялька, із якої щойно спустили усе повітря.

- Що? Що це зі мною… - тим часом майже розпачливо видихнув Дейв, хапливо поправляючи зачіску та приводячи  до ладу одяг.- Це що таке зі мною було? Я що, мало не зіпсував всієї справи? Абраксе, швидко готуй капсулу до спуску на планету.

- Слухаюся, капітане!

Хоч як було ніяково, та я сіла на лаву і, жалібно схлипнувши, прикрила обличчя долонями, а вже потім підтягнула вгору скафандр.

 

Та вже за хвилину, одягнувши на голову шолом, я сіла разом із капітаном космічного судна та двома іншими членами екіпажу у літальну капсулу, задзижчав мотор – і ми стрімко понеслися в приховану зеленими хмарами безодню.

- Як гарно, – зойкнула я, опинившись за десять метрів від поверхні, вкритої смарагдовими хащами. Де-не-де поміж травою та кущами мерехтіли лілові та жовті верхівки чи то величезних капелюшків грибів, чи то пагорбів із дивними металевими конструкціями – сітками, драбинками, довгими спіралями, що похитувалися в різні боки, мов крила або химерні антени.

- Можеш спробувати зійти на поверхню, - доторкнувшись до мого плеча, скрадливо прошепотів Дейв.

- Мене не розплющить?

- Сила тяжіння на Баракурді зовсім мала, - його пальці занурилися в моє волосся, що розметалося по скафандру. - Але шолом раджу не знімати.

- Гаразд, не буду, - стежачи поглядом за дверцятами, що повільно від’їжджали вбік, я вже готова була стрибнути в траву та мчати стрімголов вперед, одночасно натискаючи на чіп у вусі та викликаючи допомогу.

Ось тільки як я не намагалася пробити ногами невидиму перепону, що відокремлювала мене від поверхні планети, ближче ніж на два метри опуститися так і не змогла.

Щойно я робила зусилля, та, напруживши м’язи, летіла вниз – то ногами вперед, то витягнувши руки, мов стрибун у воду, мене відразу ж відкидало вгору.

З часом страшенно почала боліти голова, у горлі першило, а з очей самі собою полилися сльози.

- Та що ж це таке?! - вкотре упавши вниз, я підлетіла, немов на батуті - вище капсули, повз знущальні насмішкуваті пики, що стежили за моєю ганьбою. Та капсулу почало здувати невидимою силою угору.

 Розлютившись, я навіть зірвала з ноги один черевик та при максимальному наближенні із силою жбурнула його у густі зарості трави. Зробивши в повітрі сальто, я перекинулася вниз головою, і коли підлітала вгору, краєм ока помітила, як на місці падіння черевика спочатку спалахнуло яскраве полум'я, почувся булькаючий звук, а потім у мене виникло відчуття, що щось слизьке та прохолодне доторкнулося моєї стопи, потім швидко заповзло під скафандр та обвилося довкола гомілки.

Мабуть, просто здалося, якась тактильна галюцинація через втому, - подумала я, здійснивши останню марну спробу висадитися на Баракурду.

 

- Ну що, переконалася? - їдко зауважив Дейв, коли, в одному черевику, геть знесилена, із жахливим пульсуючим головним болем, я вповзла всередину капсули та впала в крісло. – Тепер так буде вічно.

 - Але як це може бути? - простогнала я, проводжаючи очима кілька круглих голів із чорними дірками очей, що замиготіли над травою внизу - на довгих жираф’ячих шиях. - Ну чому це трапилося зі мною? Чим я на таке заслужила? Що я зробила не так?

- Марно побиватися, краще тобі уже змиритися, що тепер ти одна із нас, - допомагаючи розстебнути блискавку на скафандрі, капітан занадто довго затримав свою долоню на моїх грудях. - І якщо не хочеш увесь вік блукати просторами космосу, лише здалеку розглядаючи планети, як було зараз, мусиш допомогти зняти прокляття.

- Господи… яке ще прокляття! Як я можу його зняти?

- Є лише один спосіб – ти маєш вийти за мене заміж.

- Але я не хочу виходити заміж. Тим більше, на таких умовах! Будь ласка, відпустіть мене додому.

- Тепер твій дім тут, сама розумієш.

- Я не хочу жити вічно на космічному судні!

- Будеш змушена, але…

- Ніхто мене до цього не змусить! Ні-ні-ні… - простогнала я, впадаючи у розпач. – У мене є власний дім, амбітні плани, мрії, сподівання… Краще викиньте мене у безповітряний простір, але я відмовляюся жити в літаючій в’язниці. Я не хочу бути відлюдницею! Мені банально не вистачає подруг, бодай однієї жінки, із якою я могла б добряче попліткувати!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍