Юлія Ройс - Дитина від тебе, босе, Юлія Ройс

- Глава 11.2 -

Залишаю автівку  на парковці поруч з кафе і йду всередину. Тут доволі затишно. Багато живих квітів та вазонів. Сідаю біля вікна, роблю замовлення і просто насолоджуюсь смачною їжею. Так добре інколи вимкнути реальність та зосередитися на тому, що поряд. В моєму випадку – на їжі. 

Моє щастя триває недовго. Розумію, що це просто випадковість, але, коли в кафе з'являється Захар, стає не по собі. Чоловік йде до стійки, робить замовлення, а коли розвертається, щоб знайти вільний столик, помічає мене. По його здивованому виразу обличчя можу зробити висновок, що Захар також не очікував побачити мене тут. 

Він наближається, а я завмираю. 

– Який сюрприз, – усміхається. – Не проти, якщо складу тобі компанію? 

– Сідай, – кажу. Звісно, я не відмовлю. По-перше, це буде негарно стосовно Захара. А по-друге, це дійсно випадковість, тому я спокійна. 

– Скажу чесно, не очікував побачити тебе тут, – говорить. – Я часто в цьому кафе обідаю.

– Правда? – дивуюсь. – А я живу тут поблизу. Вирішила зайти. 

– Яка приємна випадковість, – усміхається. – До речі, як ти? Вчорашній вечір був багатим на події. 

– Чудово, – спокійно відповідаю. – Єва в курсі, хто батько мого сина, твої батьки також. 

– І що тепер? – Захар уважно мене розглядає. – Щось у ставленні Мирона змінилося?

– Я б так не сказала, – стенаю плечима. – В цю суботу у Мирона весілля з Євою. 

– Нічого собі! – хмикає. – Мій брат – повний ідіот. 

– Це його право, – стенаю плечима. Захару приносять їжу, і деякий час ми не розмовляємо. 

– Ясю, ти маєш знати, що я завжди готовий допомогти, – говорить Захар. – Тільки б ти нарешті звернула на мене увагу. 

– Я дякую тобі, Захаре, але не варто йти на такі жертви. Скоро я повернусь за кордон і там буду народжувати. Не хочу нікому псувати життя. Мирон має право бути щасливим, і ти теж. Я впевнена, що свою дівчину ти ще знайдеш. 

– Ну спасибі, – усміхається. – Та мені здається, що ні. Мені ти подобаєшся. Завжди подобалася. Дуже шкода, що ти закохалася не в того брата. 

І мені шкода, що я в принципі закохалася… Не завжди кохання дарує крила. В моєму випадку так взагалі вбиває своєю холодністю. 

Я вдячна Захару за підтримку і за те, що він не такий, як його брат, але… я ніколи не зможу бути з ним. Не тому, що він дуже схожий на Мирона, а тому, що я в принципі більше не хочу закохуватися. 

Коли закінчується обід, ми разом залишаємо кафе, і Захар проводить мене до автомобіля.

– Не страшно їздити на такій великій машині? – питає, роздивляючись автомобіль Артура. 

– Страшно розбити її, – усміхаюсь. – Навіть думати не хочу, скільки коштують запчастини. 

– І то правда, – хмикає. – Їдь обережно, Ясю. 

– Дякую, – на прощання обіймаю Захара, і ми прощаємось.

Їхати в офіс не планую. Завтра зранку перевірю роботу, а сьогодні можна відпочивати. 

Залишаю автівку на підземній парковці, а сама їду ліфтом додому. Дуже шкода, що Артура немає. Не хочу залишатися одна. Вирішую написати Оксані, щоб в гості заглянула після роботи, але спочатку переодягаюсь і лягаю під ковдру. Щоб після ситного обіду спати захотілося, і я не стала собі відмовляти. 

Сплю міцно, але прокидаюся різко від дзвінка домофону. За вікном сідає сонце, а я відчуваю себе, наче в прострації. Не розумію, хто це прийшов, адже в гості я нікого не чекаю. 

Є думка, що це Мирон, адже він знає, де я живу, але коли йду до дверей і бачу на екрані Олену Станіславівну, розумію, що адресу їй дав Мирон. Не розумію тільки навіщо. 

– Привіт, Ясю! – жінка мені усміхається, коли відкриваю двері. – Ти пробач, що я без запрошення. 

– Та нічого… – кажу. – Проходьте.

Пропускаю її у квартиру і розглядаю свій домашній одяг. Ще й волосся стирчить в різні боки. 

– Кави чи чаю? – питаю, коли в вітальню заходимо. 

– Можна чаю, – відповідає. – Ясю, я хочу серйозно поговорити. Ми з чоловіком не можемо заспокоїтись. Боїмось, що ти повернешся в Німеччину і ми не побачимо свого онука. 

– Вам не треба боятися, – кажу. – Я вже сказала, що у вас буде можливість бачити онука. 

– У мене може і так, але мій чоловік… – зітхає жінка. – У нього зовсім мало часу залишилося і перельоти йому заборонені. 

– І що ви пропонуєте? – питаю обережно, але вже відчуваю, що її наступні слова мені не сподобаються. 

– Ми з Дмитром хочемо, щоб ти народжувала тут, – відповідає Олена Станіславівна. – А ми в свою чергу готові оплатити всі витрати, купити вам з сином житло і все, що ти хочеш. Ти погодишся, Ясю? Будь ласка, дай можливість моєму чоловікові побачити свого онука. Поки він може це зробити.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍