Ю. Несбе - Поліція

— Ні.

— Ні?

— Ні.

Катрина відчула збудження в голосі поліцейського, коли він вдихнув і, намагаючись зберігати спокій, запитав:

— Чи означає це, що ти зізнаєшся у зґвалтуванні і вбивстві в Марідалені у вересні?

Принаймні він добре знав інструкції, бо уточнив питання, на яке, як він сподівався, Валентин відповість ствердно, аби згодом адвокат обвинуваченого не міг стверджувати, що обвинувачений неправильно зрозумів поставлене на допиті питання або не зрозумів, про яку справу йшла мова. Але в голосі співрозмовника поліцейського вона почула майже материнські нотки:

— Це означає, що мені немає потреби заперечувати.

— Що?..

— Слово починається на «а», закінчується на «і».

Коротка пауза.

— Звідки така упевненість, що ти маєш алібі на той вечір, Валентине? Адже це сталося досить давно.

— Бо я думав про це, коли мені про це розповіли. Думав про те, чим я займався у той час.

— Хто тобі розповів?

— Ну, той, хто зґвалтував дівчинку.

Довга пауза.

— Ти зараз знущаєшся з нас, Валентине?

— А ти як думаєш, полісмене Закріссон?

— Чому ти вважаєш, що мене так звуть?

— Вулиця Снарлівейєн, сорок один, правильно?

Ще одна пауза. Знову сміх і голос Валентина:

— Кажу ж, обгидився по повній.

— Звідки ти дізнався про це зґвалтування?

— Це в’язниця для збоченців, начальнику. Як гадаєш, про що ми розмовляємо? Ти — мені, я — тобі, так ми це називаємо. Звичайно, він думав, що не набовкав зайвого, але я читаю газети і добре пам’ятаю ту справу.

— Тож хто, Валентине?

— Так коли, Закріссоне?

— Що «коли»?

— Коли я можу розраховувати вийти звідси, якщо здам тобі його з усім гамузом?

Катрина відчула бажання перемотати численні паузи.

— Я скоро повернуся.

Скрип стільця. М’який стук дверей.

Катрина чекала. Чула дихання чоловіка. І помітила щось дивне: їй раптом стало важко дихати. Неначе вдихи, що чулися з динаміків, витягали повітря з її кімнати.

Навряд чи поліцейського не було там більше двох хвилин, але здавалося, що минуло півгодини.

— Гаразд, — мовив він, знову скрипнувши стільцем.

— Швидко обернувся. Отже, і мій термін скоротиться?..

— Ти знаєш, що не ми встановлюємо тривалість термінів, Валентине. Але ми поговоримо з суддею, добре? То що у тебе за алібі і хто зґвалтував дівчинку?

— Я увесь вечір провів удома. Я був разом з жінкою, у якої знімаю житло, і, якщо її не звалив Альцгеймер, вона це підтвердить.

— А чому ти так добре це пам’ятаєш?

— Я запам’ятав дати зґвалтувань. І якщо ви не знайдете щасливчика відразу, то я знаю, що рано чи пізно ви явитеся до мене з питанням, де я був.

— Гаразд. А тепер питання на тисячу крон. Хто це зробив?

Відповідь була вимовлена повільно й чітко, майже по складах:

— Юдас Юхансен. Так званий давній знайомий поліції.

— Юдас Юхансен?

— Ти працюєш із злочинами проти моральності і не знаєш такого заслуженого ґвалтівника, Закріссоне?

Човгання ногами.

— Чого ти гадаєш, ніби я не знаю цього імені?

— Погляд твій порожній, як маленький космос, Закріссоне. Юхансен — це найбільший маніакальний талант з часів… ну, з моїх часів, мабуть. А всередині нього сидить убивця. Він ще сам про це не знає, але це тільки питання часу, і вбивця прокинеться, повір мені.

Катрині здалося, що вона чує гучне клацання нижньої щелепи поліцейського, що втратила контакт із верхньою. Вона вслухалася у тріскотливу тишу. Їй здавалося, вона чує, як почастішав пульс поліцейського, як на лобі у нього проступив піт, коли він спробував стримати збудження і нервозність, зрозумівши, що настала мить, коли він вчинить великий прорив, слідчий подвиг.

— Але як, чо… — почав Закріссон.

Але його увірвав рев, що пролунав із динаміків. Катрина не відразу здогадалася, що це сміх. Сміявся Валентин. Поступово оглушливе ревіння перейшло в довге схлипування.

— Та я жартую, Закріссоне. Юдас Юхансен — гомик. Він сидить у сусідній камері.

— Що?

— Хочеш послухати історію, набагато цікавішу за ту, що розповів ти? Юдас відтрахав хлопчиська, і їх застукала мати. На Юдасове нещастя, хлопчисько ще не розповів рідним про свою орієнтацію, а родина його була багатою і консервативною. І вони заявили на Юдаса в поліцію, звинувативши його у зґвалтуванні. На Юдаса, який і мухи не зобидить. Чи як там кажуть? Мухи або кішки. Та грець із ним. Як щодо того, щоб переглянути його справу в обмін на дещицю інформації? Я можу розповісти, чим хлопчисько займався після цього випадку. Сподіваюся, пропозиція про знижку все ще діє, чи не так?

Звук відсунутого стільця. Удар стільцем об підлогу. Клацання і тиша. Записувальний пристрій відключили.

Катрина сиділа, втупившись у монітор комп’ютера. Вона помітила, що за вікном уже стемніло. Голови тріски охололи.

— Так-так, — повторив Антон Міттет. — Він заговорив!

Антон стояв у коридорі, притискаючи до вуха телефон, і перевіряв посвідчення двох прибулих лікарів. На їхніх обличчях був написаний подив, змішаний із роздратуванням: він повинен їх пам’ятати!

Антон пропустив їх, і вони поспішили в палату до пацієнта.

— А що він сказав? — запитав Гуннар Хаген по телефону.

— Вона тільки почула, як він щось пробурмотів, але не розчула, що саме.

— Він зараз не спить?

— Ні, він тільки щось пробурмотів і знову відключився. Але лікарі говорять, що тепер він може опритомніти у будь-який момент.

— Он як, — сказав Хаген. — Тримай мене в курсі, добре? Дзвони будь-коли. У будь-який час.

— Гаразд.

— От і добре. У лікарні теж є наказ доповідати мені про всі зміни, але… У них і своїх справ повнісінько.

— Авжеж.

— Це ж правда?

— Авжеж.

— Так.

Антон слухав тишу. Гуннар Хаген збирався щось додати? Голова відділу поклав слухавку.

Розділ 9

Катрина приземлилася в аеропорту «Гардермоен» о пів на десяту, сіла в експрес і проїхала через увесь Осло. А точніше, під усім Осло. У свій час вона жила тут, але спогади, що лишилися в неї про це місто, важко було назвати сентиментальними. Лінія горизонту, що нагадувала верхню половину сердечка. Низькі, затишні, вкриті снігом пагорби, скупий пейзаж. Обличчя тих, що сиділи у вагоні потяга, були якимись стертими, невиразними. Ніякого спонтанного безцільного спілкування незнайомих людей, до якого вона так звикла у Бергені. І ось на одній з найдорожчих залізничних колій у світі знову стався збій, і потяг застиг у непроглядній пітьмі тунелю.

Катрина обґрунтувала свій рапорт про відрядження в Осло тим, що в їхньому власному поліцейському окрузі, в Хордаланні, сталися три нерозкритих зґвалтування, що мали спільні риси із злочинами, в здійсненні яких підозрювався Валентин Єртсен. Вона аргументувала, що коли їм удасться повісити ці справи