Ю. Несбе - Поліція

важким і дорогим процесом. Його у кращому разі проводили тільки щодо головних підозрюваних, та й то — тільки якщо у нас на них більше нічого не було.

— Я знаю, але після того, як в Інституті судової медицини з'явилася власна лабораторія з аналізу ДНК, ви ж перевіряли ряд ДНК-проб із старих нерозкритих справ?

— Так, але насправді ні в Тріванні, ні в Марідалені не було знайдено ніяких біологічних слідів. І якщо мені не зраджує пам'ять, Валентин Єртсен отримав своє покарання, а потім з ним сталося оте…

— Що?

— Його забили до смерті.

— Я знала, що він помер, але не знала…

— Атож. Це сталося, коли він відбував термін у в’язниці Іла. Його знайшли в камері забитим, буквально до фаршу. Ув’язненим не подобаються ті, хто мацає маленьких дівчаток. Винних не знайшли. Не виключено, що його не дуже-то й шукали.

Мовчання.

— Пробач, що не змогла допомогти тобі, — мовила Беата. — Але ж зараз мені випало «Випробуй удачу», так що…

— Сподіватимемося, що вона розвернеться до нас обличчям.

— Хто?

— Удача.

— Згодна.

— І останнє, — сказала Катрина. — Я хотіла б поговорити з Ір’єю Якобсен, яка підтверджувала алібі Валентина. Вона вважається зниклою безвісти. Але я пошукала в Мережі.

— І?

— Адреса не мінялася, ніяких податкових виплат, виплат за страховками, кредиток. Ніяких поїздок або мобільних телефонів. Коли люди здійснюють так мало дій, вони зазвичай потрапляють в одну з двох категорій. Найбільша з них — це померлі. Але потім я дещо виявила. Реєстрацію в лотереї. Одна-єдина ставка. Двадцять крон.

— Вона грала в лотерею?

— Сподіваюся, удача розвернеться до нас обличчям, як я вже й казала. У будь-якому разі це означає, що вона належить до іншої категорії.

— І якої ж?

— До тих, що активно ховаються.

— Ти хочеш, щоб я допомогла тобі відшукати її?

— У мене є її остання відома адреса в Осло й адреса кіоску в якому вона заповнила лотерейний купон. І я знаю, що вона вживала наркотики.

— Добре, — сказала Беата. — Я поговорю з нашими агентами.

— Спасибі.

— Нема за що.

Мовчання.

— Щось іще?

— Та ні. Тобі подобається фільм «Спів під дощем»?

— Я не люблю мюзикли, а що?

— Щирого друга не так-то легко знайти, як гадаєш?

Беата тихо засміялася:

— Атож. Але ми ще повернемося до цієї розмови, гаразд?

Вони поклали слухавки.

Антон сидів і чекав, склавши руки на грудях і вслухаючись у тишу. Він подивився у бік коридору.

Мона зараз була у пацієнта і невдовзі повинна була вийти й усміхнутися йому своєю лукавою усмішкою. Можливо, вона покладе руку йому на плече. Чи погладить його по волоссю. А може, швидко поцілує, давши йому можливість на хвилину відчути смак свого язика, який завжди пахнув м’ятою, а потім подаленіє коридором, спокусливо вихляючи своїми пишними сідницями. Може, вона й не збиралася його дратувати, але йому хотілося думати, що збиралася. Що напружувала м’язи і грала ними заради нього, заради Антона Міттета. Так, йому було за що дякувати долі, як то кажуть.

Він подивився на годинник. Скоро прийде зміна. Він уже хотів позіхнути, як раптом почув вигук.

Цього було досить, щоб Антон миттєво схопився на ноги і розчахнув двері. Він оглянув кімнату зліва направо й переконався, що в палаті тільки пацієнт і Мона.

Мона стояла біля ліжка, відкривши рота і витягнувши руку вперед. Вона не відриваючись дивилася на пацієнта.

— Він… — почав був Антон, але не закінчив питання, почувши, що звук нікуди не подівся. Звук приладу, що реєструє серцебиття, був таким пронизливим, а тиша така повна, що він чув короткий ритмічний писк навіть із коридору.

Кінчики пальців Мони торкалися тієї точки, де ключиці з’єднуються з грудиною, — точки, яку Лаура називала «ювелірною западиною»: саме в ній покоїлося золоте сердечко, подароване їй Антоном на одну з річниць весілля. Вони не святкували річниці, але відзначали їх по-своєму. Можливо, і чутливі жіночі серця піднімалися до цієї точки, коли вони були злякані, загнані або напружені, адже в таких ситуаціях Лаура торкалася своїми пальцями тієї ж точки. Ця поза, така схожа на позу дружини, відвернула його увагу від усього іншого. І навіть коли Мона широко усміхнулася йому і пошепки, ніби боячись розбудити пацієнта, вимовила декілька слів, йому привиділося, що слова ці прозвучали з іншого місця:

— Він заговорив. Він заговорив!

Катрина витратила три хвилини, щоб добре відомими обхідними шляхами пробратися в комп’ютерну систему Поліцейського управління Осло. А от знайти записи допитів у справі про спробу зґвалтування в готелі в Утті виявилося складніше. Обов’язкове оцифровування усіх звукових і відеозаписів на плівкових носіях йшло досить швидко, але з каталогізацією справа просувалася значно гірше. Катрина використала для пошуку усі ключові слова, які змогла придумати: «Валентин Єртсен», «готель», «Утта», «зґвалтування» і тому подібне, але пошук не дав результату. Вона вже майже здалася, аж тут несподівано приміщення заповнив високий чоловічий голос, що полився з динаміків:

— Вона ж сама цього просила…

Катрина відчула, як по тілу побігли мурашки. Таке ж відчуття бувало у неї, коли вони з батьком сиділи в човні, а він спокійно повідомляв, що у нього клює. Вона не знала, чому, але була упевнена, що це той самий голос. Це був він.

— Цікаво, — відповів інший голос. Низький, майже вкрадливий. Голос поліцейського, якому необхідно досягти результату. — Чому ти так говориш?

— Вони просять про це, хіба ні? Різними способами. А опісля їм стає соромно, і вони біжать у поліцію. Але вам це і так відомо.

— Значить, ця дівчинка в готелі в Утті попрохала тебе про це, я правильно зрозумів?

— Вона б попросила.

— Якби ти не узяв її до того, як вона це зробила?

— Якби я був там.

— Ти ж щойно зізнався, що був там того вечора, Валентине.

— Тільки щоб ти розповів мені про це зґвалтування в усіх подробицях. Знаєш, у в’язниці сидіти нудно. Я мав якось скрасити свої будні.

Мовчання.

І веселий сміх Валентина. Катрина зіщулилася і щільніше загорнулася у в’язану кофту.

— Здається, ти й тут обгидився… як там далі кажуть, начальнику?

Катрина заплющила очі й викликала в пам'яті його обличчя.

— Давай почекаємо із справою в Утті. А що скажеш щодо дівчинки в Марідалені, Валентине?

— А що з нею?

— Це ж ти зробив, так?

Гучний сміх.

— Треба тобі потренуватися трохи краще, начальнику. Конфронтація на допиті має бути, як удар обухом по голові, а не як м’який ляпас.

Катрина відзначила, що словниковий запас Валентина набагато ширший, ніж у середньостатистичних ув’язнених.

— Значить, ти