Олена Олексіївна Литовченко - Книга Застою. 1965–1976, Олена Олексіївна Литовченко

лишилися після зйомки «Бранців Залізної зірки», можна використати в подальшому, не все доведеться робити з нуля. Тим не менш, схоже, зняти другу і третю частини без додаткових коштів не вдасться. А чи виділять їх тепер?.. Сумнівно.

Сумнівно насамперед тому, що деякі глядачі під час перегляду трохи нудилися, а дехто тихесенько підхихикував у найбільш непідходящі моменти. Принаймні так здалося режисерові. Оператор про це вголос не сказав, але на чому ґрунтувалися його вельми обережні висновки про недоцільність знімати продовження?! Либонь, і він почув, як дехто стримано позіхав, а дехто підхихикував. Хоча дуже навіть серйозний!..

Отже, хоч як вони старалися… але десь таки не дотягнули. В якому саме аспекті?.. Що ж, критики підкажуть. Треба буде уважно відслідкувати, які рецензії публікуватимуться. Поговорити з авторитетними людьми.

А втім…

Є ж іще третій бік цієї умовної «медалі»: чесне слово, щось незрозуміле відбувається з усією вітчизняною фантастикою! Перш ніж братися за екранізацію, Шерстобитов всебічно вивчив предмет. Наскільки він міг «судити», все почалося з 1953 року, коли Абрам Роом на «Мосфільмі» зняв «Сріблястий пил». З іншого боку, неабиякий успіх мала чи то науково-популярна, чи науково-фантастична стрічка Павла Клушанцева «Шлях до зірок», що лише трохи забарилася у порівнянні з запуском першого штучного супутника Землі. До речі, той-таки Клушанцев повторив свій власний успіх, позаторік випустивши новий фільм проміжного (між фантастикою та наукпопом) жанру – «Місяць».

При бажанні сюди ж можна приплюсувати «Людину-амфібію», зняту Чеботарьовим і Казанським з «Ленфільму». Так, екранізація роману Беляєва – вона про справи земні, а не космічні. Тим не менш це стовідсоткова наукова фантастика…

Але ж до чого контрастно склалася доля фільмів Михайла Карюкова – «Небо кличе» і «Мрії назустріч»! Ні-ні, після успіху першої картини нічого не віщувало біди. Більш того, вчорашній оператор і сценарист, а сьогоднішній новоспечений режисер аж млів від того, що його творіння продали за кордон! Немов навіжений, носився Київською кіностудією й розповідав про це всім і кожному, хто тільки погоджувався слухати… Хіба ж міг припустити неборака, що американці перемонтують обидві стрічки, зліпивши з них низькопробні бойовики сумнівної якості? Природно, тепер ніхто і близько не підпустить Карюкова до режисури…

Інша прикра історія: буквально торік на Одеській кіностудії якийсь початківець зі складним якимсь прізвищем… як там його?! Чи то Юнкерс-Хилькевич… чи, може, Юнга-Хилевич… А-а-а, то є неважливо! Головне, що його фантастичний фільм «Формула веселки»[43] заборонили для широкого показу – він навіть у прокат піти не встиг.

І по контрасту з цими провалами зовсім нещодавно на «Ленфільмі» Ілля Ольшвангер зняв успішну картину «Його звали Роберт». Знов-таки не про Великий Космос, а про людиноподібного робота, образ якого втілив красунчик Олег Стриженов. Та ще й із Маріанною Вертинською – сестрою Анастасії Вертинської, яку тепер усі радянські люди знали як красуню Гуттіере з «Людини-амфібії».

То що ж це виходить таке?! Якщо хтось знімає кінофантастику в Москві чи Ленінграді – на нього чекає успіх, якщо ж це стається на Україні – все обертається провалом. Отож якщо тепер зазнає невдачі його «Туманність Андромеди» – це стане новим підтвердженням такого неприємного здогаду. Але ж «Бранці Залізної зірки» – це лише початок, попереду ще дві частини… Що станеться з ними?!

Хтозна, хтозна…

– Женю, агов!

– Га?..

Шерстобитов розгублено дивився на супутника і намагався второпати, що ж йому сказав тільки-но Журавльов. Він же не слухав оператора, це негарно.

– Я запитую, чом би нам, справді, не завернути в Пасаж і не випити по філіжанці кави?

– А чом би, справді, ні?.. – режисер позирнув на наручний годинник, зітхнув: – Ну що ж, можливо, ще встигнемо. Хоча для того, щоб випити кави, варто було на Хрещатик іти, а не в тил Пасажу.

– Та це я так… щоб ти розвіявся, – Журавльов делікатно кахикнув. – Бо хоч би там що, а у нас же прем’єра відбулася. А ти йдеш і мовчиш.

– Бо все ніяк вирішити не можу, наскільки вдало пройшла прем’єра.

Оператор хотів щось заперечити, однак режисер не дав йому заговорити:

– Втім, маєш рацію: завертаймо в Пасаж і вип’ємо кави! Так буде хоч трішечки веселіше.

1968. Дізнайся, синку, і… забудь?!

Будівля видавництва «Молодь», вул. Пархоменка[44], № 38–44, Київ, січень 1968 року

Проминувши пост охорони, розташований у вестибюлі першого поверху, Олесь Павлович вирішив поки що не виходити на скуту морозом вулицю, а постояти ще хоч трохи всередині будівлі. Тому він підійшов до одного з двох гігантських фікусів, які немовби охороняли вхідні двері з обох боків, розгорнув свіже – перше за поточний рік число журналу «Знання та праця» і прочитав на розкритій сторінці, від якої віяло запахом друкарської фарби:

Олесь Бердник

Покривало Ізіди

Повість-легенда

Ну що ж, непогано, непогано… Це ще не книжка, це лише журнальна публікація – але вже непогано. Редакція планує вкластися в чотири числа? Добре, нехай так. Нехай цей рік почнеться з журнальної версії літературної легенди про великого давньогрецького філософа Піфагора та про Мілона Кротонського, про піфагорійців як таких.

Це добрий твір, в якому зашифровано безліч важливих символів. От хоч би взяти епіграф на початку: «Не полетить сокіл, доки крила зв’язані». Журнальний редактор довго й наполегливо домагався зняття епіграфа – цікаво, з яких міркувань?! Може, через подібність українського Тризуба до сокола, що пікірує на здобич?..

Або загибель Піфагора під час пожежі в домі Мілона у фіналі: це ж алюзія на Фенікса, який відроджується з попелу! Добре, що на відміну від епіграфа, відкорнати кінцівку не можна. Втім, епіграф, де йдеться про сокола зі зв’язаними крильми, неодмінно з’явиться в книжці, вихід якої запланований у «Веселці»[45] на наступний рік.

Утім, це вже не перспективні плани, це звершення. А воно завжди менш цікаве, ніж майбутнє, яке все ще остаточно не склалося. Майбутнє, яке попереду. А попереду, в перспективних планах у нього такий роман, що…

Немов побоюючись, що його потаємні думки підслухають, Олесь Павлович озирнувся на охоронця, який з байдужим виглядом сидів на своєму посту. Ну, звісно ж, цього служаку боятися не слід! Цей нікому нічого не заподіє, аж доки хтось не спробує без належного дозволу проникнути в надра видавництва «Молодь»!.. Тому перебуваючи тут, у просторому вестибюлі зі скла, каменю й металу, можна бути спокійним за власні думки… якими б незвичайними вони не були!..

Олесь Павлович раптом пригадав, як шість років тому, подорожуючи Алтаєм, подумки розмовляв зі своїм Учителем Серця, намагаючись дізнатися про своє призначення, про свою долю. Тоді було сказано: йди по життю, не вгрузай ні