Олена Олексіївна Литовченко - Книга Застою. 1965–1976, Олена Олексіївна Литовченко

треба було щоразу вирізати все нові й нові обличчя, аж доки все не перетворювалося на труху остаточно… Ні, краще не треба! Краще він вже сам якось. Без маминої допомоги.

– Чернеток, мамо, я не зберігаю. Що ж до рукописів, то я зафільмував їх на фотоплівки, які склав у скляні банки, міцно закупорив і закопав у лісі.

– Де це закопав?! – аж опішила Марія Федорівна.

– Це не тут, не переживайте. Це у мене там, під Тулою. І цієї моєї схованки не знайде ніхто сторонній, тільки я один. Тільки я.

– Ну що ж, як знаєш, – зітхнула мати. І він не зміг зрозуміти, що означало це її зітхання: чи то недостатні підстави для заспокоєння, чи то розчарування недовірливістю сина, чи щось інше.

Вул. Карла Маркса, Київ, 4 грудня 1967 року

Приблизно півгодини тому почало сніжити, тому ретельно розчищений тротуар швидко вкривався пухким білим покровом, що рипів під ногами пішоходів при кожному кроці.

Недарма кажуть, що понеділок – день важкий. А якщо на понеділок призначається кінопрем’єра – що тут скажеш?! Що прем’єра пройде важко?.. Що доля фільму не складеться?.. Мабуть, так.

– А все ж таки, Колю, якої ти думки про те, як все пройшло?

– Здається, я висловився доволі зрозуміло.

– Ні, ти сказав лише, що стрічку ми відпрацювали гідно.

– Саме так і сказав.

– Але ж я не про те запитую! Мене цікавить твоя…

Шерстобитов раптом зупинився, уважно поглянув у той бік, де сяяли нічними вогнями Хрещатик та площа Калініна[40], потім мовив замислено:

– А давай-но в інший бік підемо…

– Навіщо?

– Не хочу туди, де надто світло й людей забагато.

Відчуваючи, що режисер явно не в гуморі, Журавльов лише зітхнув:

– Ну гаразд, якщо хочеш, підемо до метро.

– Ні-ні, давай…

– Куди?

Шерстобитов мотнув головою ліворуч, тоді вони перейшли через проїжджу частину на протилежний від кінотеатру «Україна» бік вулиці, оминули невеличкий скверик і завернули на вулицю Заньковецької. Лише тоді оператор запитав:

– То про що ж ти хотів дізнатися?

– Про те, як пройшла прем’єра. Не як добре вся наша знімальна група відпрацювала на картині, а як її глядачі сприйняли. Оці конкретні глядачі.

– Чесно?

– Авжеж чесно.

– Якщо чесно, Женю… то дарма ти за фантастику вхопився. Кіно для дітей та юнацтва – от що тобі найкраще вдається! Натомість фантастика… Та ще й Єфремов з усіма його зарозумілими ідеями… Дарма, от і все.

– Колю, ти прекрасно знаєш, що фантастичні твори покликані донести до покоління радянської молоді в доступній формі передові досягнення вітчизняної науки і техніки…

– Серйозно? Це ти про «Туманність Андромеди» чи про щось інше?

– Але ж уривки з роману публікувалися і в «Піонерській правді», і в «Комсомольській правді» також! Отже, не тільки молодь, але навіть піонери мусять зрозуміти наш фільм. Тим паче, картина відкривається сценою вибору юнаками наставників для здійснення «подвигів Геркулеса»… Та і знімалися ці сцени в «Артеку», а яка ж там краса!..

– Не треба, Женю, облиш. Ти сам прекрасно розумієш, що це відмовка. На сьогоднішній прем’єрі була повна зала дорослих, а не дітей. Отже, хотів ти того чи не хотів, однак за рамки підліткового кіно вийшов. І це може бути небезпечним, причому не тільки для тебе, але також і для всіх нас.

– Колю, ти ж погодився працювати на цій картині разом з усіма!..

– Так, погодився і працював. І що з того?

– Та, власне…

Не договоривши, Шерстобитов замовк, оскільки його заперечення могли скидатися на докір: мовляв, ти зголосився бути оператором на картині, ти сам щойно казав, що ми всі постаралися, як могли – а тепер раптом заговорив про вихід за рамки, бачте!..

Авжеж, це надто скидається на докір. Але з якого дива режисер стане дорікати операторові зараз, після прем’єри?! Раніше треба було претензії висловлювати. Якщо ж претензій як таких нема – тоді як це все розуміти?..

– Я, Женю, про те кажу, що відпрацювали ми, як могли, виклалися повністю, але результат щось не надто вражає.

– Тебе не надто вражає чи глядачів?

– Глядачів, ясна річ. Принаймні тих, які щойно побували на прем’єрі. І…

Журавльов раптом замовк. Коли рівномірне рипіння свіжого пухнастого сніжку під ногами стало нестерпним, режисер нагадав похмуро:

– Ну-ну, давай, договорюй вже, годі тягнути кота за хвіст.

– Я, Женю, побоююсь, що стрічка ця вилізе боком не тільки тобі, але й усім нам, хто відпрацював з тобою. Усій нашій знімальній групі. А після виходу другої та третьої частин[41] все тільки погіршиться. Розумієш, про що я?

– Невже ти натякаєш, що продовження знімати не варто? – після нетривалої паузи промимрив Шерстобитов. – Аж не віриться…

– Принаймні на твоєму місці я би спробував підшукати поважну причину для згортання зйомок. Бо як казав не пам’ятаю хто, це помилка – а вона гірша, ніж навіть умисний злочин[42].

– Он навіть як…

– Навіть так, Женю, навіть так.

І знову вони замовкли. Скориставшись цим, Шерстобитов спробував подумки видначити, в якому саме пункті він помилився.

З одного боку, хай там як, але вже зараз зрозуміло, що «Туманність Андромеди» Івана Єфремова – роман епохальний, глибокий та дуже різноплановий. Отже, екранізувати його варто.

Чому саме тут, на Київській кіностудії? Через наявність найбільш передового кінематографічного оснащення та найбільші в усій Європі знімальні павільйони. Е-е-ех-х-х, розмах наш радянський! Буржуям всяким різним навіть не снилося таке, що зараз є в Києві…

Чому знімати взявся саме він – Євген Фірсович Шерстобитов? Бо почав відчувати, що вільно чи мимовільно, але вже набув амплуа «дитячого» режисера. Отож екранізацію романа Єфремова він розглядав як своєрідний шанс зняти щось «доросле», тим самим вийшовши за рамки вже визначеного особистого амплуа.

Щоб стрічку запам’ятали, він зібрав дуже потужну знімальну групу. Ясна річ, покликав на картину професіоналів, з якими працював раніше і вже давно порозумівся – насамперед оператора Миколу Журавльова. Та й інших також… А яких акторів чудових зібрав!.. Сергія Столярова – того самого, зі знакової радянської комедії «Цирк», а також казкового мандрівника Садка, а також одного з провідних виконавців у довженківському «Аерограді»… Миколу Крюкова – актора дуже рельєфного, прославленого виконанням ролі Бена Енслі в «Останньому дюймі»… Двох красунь – Вію Артмане та Людмилу Чурсіну… Отож на акторів нарікати просто гріх!

Проте з іншого боку…

Якщо чесно, то не тільки у Журавльова, але й у нього самого виникли певні сумніви в успішності картини, в яку було вкладено стільки сил… І коштів, до речі: адже гроші виділили одразу на всю трисерійну постановку – однак переважна частина їх вже витрачена! Звісно, макети, декорації та костюми, що