Олена Олексіївна Литовченко - Книга Застою. 1965–1976, Олена Олексіївна Литовченко

– Синку, синочку! До чого ж світлою людиною ти був, до чого шкода, що доля твоя не склалася… А все ж таки мені здається, що не пішов ти в засвіти… Чи не весь пішов – не знаю вже, як і сказати? Мабуть, ти знав, скільки років я на тебе чекала, отож тепер не йдеш від мене остаточно, приглядаєш за своєю матусею старенькою, лишаючись невидимим.

Маркіян Лукич нікому про те не розповідав, однак він час від часу бачив і чув, як дружина розмовляє з кимось невидимим – причому розмовляє лагідно, з приємністю на обличчі. Й він здогадувався, з ким саме…

Отож годі й дивуватися, що пом’янувши належним чином не тільки Ілька, але й усіх родичів, які не дожили до сьогоднішнього дня, після першого ж тосту за здоров’я, щастя та успіхи живих всі, хто сидів за столом (а стіл же був поминальним!), відчули незрозуміле піднесення. Причому зовсім не через п’ятдесятиліття Жовтневої революції – про неї ніхто жодним словом не обмовився. Навпаки, згадували, як Ілька називали «блаженним», підгодовували смаколиками, крадькома хрестили і благословляли, як любили його місцеві дітлахи.

Але всіх вразила Марічка. У цій молодій, впевненій у собі жінці вже неможливо було пізнати бліду маленьку дівчинку, яка під впливом матусі та жахаючих розповідей сусідки Таїсії Єгорівни (зять подруги якої працював оперуповноваженим) боялася вийти погуляти на вулиці «бандитського Тернополя». Навіть молоду дівчину, яка під час перебування у Нових Бросківцях щойно побачила тітку Павлусю та її матір – бабу Сольку повішеними на спущених з бантини мотузках, вона згадувала доволі віддалено. Відчувалося, що Марічка щаслива разом зі своїм чоловіком (який невідлучно сидів поруч із дружиною), а також – що вона любить і цінує життя. І що в глибині душі навіть пишається братом Ільком – таким, яким він був з усіма його дивацтвами.

Отож саме Марічка після тосту за присутніх заявила несподівано:

– Ілько багацько історій про бандерівців розповідав, як там вони в таборі своєму сиділи, то давайте ж і я розповім трохи…

І як почала сипати вельми специфічними «бандерівськими» анекдотами!.. Навіть Леон був змушений зізнатися:

– Ну знаєш, Мусю… Навіть у нас, у Львівській політехніці, я таких добірних історій не чув, чесне слово!..

– Леончику, не називай мене Мусею! Це право тата Маркіяна – називати мене так. А ти, малий, зви мене Марічкою… О, до речі! Згадала анекдот про те, як енкаведист до гуцулки залицявся… А нехай буде до гуцулки Марічки – а, як воно вам?! Чули такий анекдот?

– А то є файно, – всміхався Леончик, а тато Маркіян кивав коротко:

– Розповідай.

Далі слідував новий «бандерівський» анекдот і новий вибух веселого сміху. І якби хтось сторонній зазирнув зараз в оселю Яроцьких, то неодмінно вирішив би, що їхнє сімейство добре святкує ювілей Жовтневої революції. Бо повірити в те, що тут когось поминають, було неможливо.

Вул. Петропавлівська, Київ, 7 листопада 1967 року

– Синку, синку… І нащо ото було друкувати оці твої спогади? – зітхнула Марія Федорівна.

– Так, мабуть, нелегка це справа – бути матір’ю письменника, – в тон їй мовив Анатолій.

– Ти не відповів, – тоном справдешньої вчительки, загартованої багатьма роками суворої педагогічної практики, нагадала матір.

– Я оприлюднив мій роман-документ, мамо… Бо… Бо як сказано в «Тілі Уленшпігелі», попіл Клааса стукає в моє серце.

– Так-так, я читала це і в «Юності»[39], і тепер вже у книжці твоїй.

– Тоді до чого твоє запитання?

– Бо я не розумію.

– Мамо, ну хіба ж це настільки важко – зрозуміти мене?.. Я просто був змушений розповісти, як воно все відбувалося і що бачив на власні очі не тільки я сам, але й ти, між іншим.

– А тепер?

– Що – «тепер»?

– Тепер… будемо жити далі.

– Я, Толю, побоююсь, що через ці публікації у тебе будуть неприємності.

– Мамо, ну навіщо говорити про це?!

– Бо я твоя мати, тому не можу не говорити.

– Якась напрочуд беззмістовна бесіда у нас виходить! – від надлишку емоцій Анатолій сплеснув руками. При цьому окуляри у товстій масивній оправі почали сповзати по спітнілому переніссю, отож довелось їх поправити. – Про які неприємності йдеться, якщо я давно вже не маленьке хлопчисько з київської Куренівки, а цілий відповідальний секретар Тульського відділення Спілки письменників СРСР?!

– Толю!.. Але ж ти чудово розумієш, що в наших умовах з плечей злітали голови набагато вищих посадовців, ніж письменницький відповідальний секретар обласного рівня. Звісно, не про тебе нехай буде сказано…

– Я знаю, мамо, – знизав плечима Анатолій і знов поправив окуляри, – і тим не менш… Мене завжди дратувало, що обличчя кожного чергового репресованого товариша треба акуратно, без жодного залишку вирізати з фотографій. Що треба знищувати зошити, якщо комусь там здалося, нібито в малюнку на обкладинці зашифрований портрет ворога народу. Я не міг цього прийняти, мамо, хоча і був змушений мовчати.

– І всі ці моменти ти акуратно вивів у своєму «Бабиному Яру», – зітхнула Марія Федорівна.

– Усе це я вивів у своєму романі-документі, бо попіл Клааса стукає в моє серце, – підхопив син.

Вони замовкли. Дивна виходила ситуація, дуже дивна!.. Скориставшись грандіозним всесоюзним святом – піввіковим ювілеєм Великої Жовтневої соціалістичної революції, – відповідальний секретар Тульського відділення СП СРСР Анатолій Кузнєцов вирішив злітати на пару днів до рідного Києва, щоб відвідати пристаркувату матір Марію Федорівну. Він думав, що проведе ці дні в розслабленому стані, насолоджуючись спогадами про далеке дитинство. Натомість мама раз у раз заводила одну і ту саму розмову: навіщо було публікувати «Бабин Яр»?.. навіщо було видавати ще й книжку – хіба ж журнальної публікації було замало?.. чому неодмінно «роман-документ», а не просто «роман» без всяких «документів»?.. чи не забагато взяв на себе він – її маленький і явно не надто розумний Толя, взявшись писати «документ» і при цьому не маючи на руках нічого, окрім власних спогадів?.. І що це за «документ» такий, з дозволу сказати?!

Не відпочинок удвох із мамою був, а суцільна колотнеча і тріпання нервів.

– Толю?..

Він здригнувся, відчувши мамину руку на своєму плечі.

– Що?..

– Толю, а-а-а… чи можу я тобі допомогти?..

– Яким чином?! – щиро здивувався він.

– Ну-у-у… Наприклад, я можу зберігати твої матеріали… чернетки там чи що… Архіви, коротше кажучи. У письменників же мають бути якісь архіви, хіба ж не так? Якщо тобі небезпечно чи неручно їх тримати, то це могла б зробити я. Як твоя матір.

Озирнувши Марію Федорівну здивованим поглядом, Анатолій спробував уявити, як мама переховує його архіви й рукописи. Якщо з ними станеться те саме, що з фотографіями, з яких