Олена Олексіївна Литовченко - Книга Застою. 1965–1976, Олена Олексіївна Литовченко

в які чвари – просто твори, неси людям плоди творчості та свої думки. Бо тільки Той, Хто послав його, і ті, хто на нього чекають, – тільки вони знають про істинне призначення посланця… А цей охоронець – він явно не з тих, хто чекає і знає. Йому байдуже.

Ну, що ж… Тоді вперед!

І запахнувши як слід комір пальта, Олесь Павлович вийшов з вестибюля видавництва на скуту морозом вулицю Пархоменка.

Цвинтар міста Енен-Бомон, Франція, 18 лютого 1968 року

Один промовець змінював іншого, і всі прославляли мужнього борця французького руху Опору, якого в роки німецької окупації знали під іменем «лейтенанта Базиля»[46], або просто «Базиля», або «руського з Дрокура». Радянська делегація трималася дещо відокремлено від французів, при цьому «хлопчики в цивільному» невпинно озиралися на всі боки, пильнуючи, щоб ніхто не вступав у недозволені контакти. Водночас очільник делегації маршал Соколовський та інші «шишки» закам’яніли із суворими обличчями, нагадуючи віддалено гранітний пам’ятник, поки що, в очікуванні відкриття, ретельно задрапірованим тканиною.

Пам’ятник, так… Над семитонною гранітною брилою, вирізаною в кар’єрі на Житомирщині, добре попрацювали скульптори Зноба і Кальченко, для нього – просто Валя та Галя. Безперечно, французькі товариші… точніше всі ці «мадам» і «месьє» справедливо захоплюються прорізаною в гранітній брилі трохи рваною п’ятикутною зіркою, в ліву половину якої вписаний рельєфний портрет «лейтенанта Базиля». І все ж таки… Усе ж таки повністю, в усій красі задуму авторів пам’ятника вони не побачать! Погода не та, як і час доби. От якщо ближче до вечора та в сонячний день… та ще й у вітрену погоду – от тоді!..

– Толю, і не мрій! За кордон тебе не випустять.

– Нікуди вони, Галю, не дінуться! Випустити доведеться.

– Звісно, твоя архітектурна задумка просто геніальна, але ж…

– Галю, ну, ти ж сама розумієш, що я особисто, як архітектор проекту, мушу проконтролювати весь хід монтажу багатотонного монументу від початку й до кінця! Адже найменша помилка, недотримання хоча б одного з параметрів призведе до порушення всього задуму.

– І тим не менш…

– Я ж навіть у ЦК все продемонстрував на макеті! Мусять відпустити, бо точність монтажу є вирішальним фактором. І крім мене, ніхто з цим не впорається. Тому випустять, бо їм нічого не лишається.

І таки справді випустили, попри всі побоювання колег. Та чого там: навіть французи й ті головами кивали. Мовляв, при теперішніх порядках…

І добре, що все склалося саме так, а не інакше. Бо в ході монтажу справді виникло декілька ситуацій, коли все висіло на волосинці й тільки своєчасне втручання «маестро Анатоля» дозволило уникнути помилок. Зате тепер!..

Ігнащенко самовдоволено посміхнувся. Тепер, коли пам’ятник буде відкрито, коли погода буде сонячною й вітреною, та ще й ближче до вечора – о-о-о, на французів очікує неабиякий сюрприз! Тоді червоний промінь у формі п’ятикутної зірки впаде точно на розташовану біля пам’ятника табличку з написом: «Нашому дорогому другу від товаришів».

Анатолій був готовий заприсягтися чим завгодно, що сюрприз цей оцінять[47] належним чином!.. Бо двом скульпторам та архітектору, які працювали над проектом, вдалося повною мірою реалізувати те, чому навчав видатний митець Йосип Юлійович Каракіс: мінімалістичними засобами досягати максимального ефекту. Саме так вони і зробили!

Будинок по вул. Хорива, № 2, Київ, ніч на 25 травня 1968 року

Спартак уже засинав, коли раптом йому на думку спав Палаючий Чоловік…

Це не було видінням. Нічого такого, що можна було б назвати видіннями, у хлопчика не бувало в принципі.

Кажете, це надто складно для п’ятирічного малюка?! Ну, чому ж… Для допомоги дітям існують книжки, які купують тато і мама – причому купують з величезним задоволенням! Щоб із ще більшим задоволенням потайки спостерігати, як їхній маленький синочок «ковтає» книжку за книжкою. Авжеж, після того, як малого нарешті забезпечили окулярами.

Якби не жахливий змішаний астигматизм, Спартак, мабуть, читав би самостійно вже торік. Однак тоді все було складно. Спочатку тяжко хворів, а потім помер дідусь Сьома, коли ж мама Гатя бодай трохи оговталася від жалобних клопотів – тоді й помітила, що при спробі читати синочок «пірнає» в книжки, щосили примружуючись. Потім малого довго тягали по кабінетах окулістів, доки не встановили: лівим оком він не бачить далі другого рядка спеціальної таблиці, правим – далі третього рядка. Потім довго підбирали складні астигматичні лінзи (Спартак запам’ятав, що вони називалися «циліндр на сферу, вісі 70 і 110 градусів»). Потім півтора місяця виготовляли лінзи, потім при виготовленні окулярів невірно виставили вісі, потім ще три місяці все переробляли наново…

Отак і сталося, що нормально бачити Спартак почав лише в березні цього року, тоді й кинувся читати самостійно. І звісно ж, окрім журналів «Веселые картинки» й «Мурзилка», казок Віталія Біанкі, Миколи Носова та Андерсена, збірок народних французьких казок та билин «Русские богатыри», оповідок Павла Бажова, оповідань та повістей Аркадія Гайдара, «Дітей капітана Гранта» Жуля Верна, улюбленим чтивом малого стали дві «розумні» книжки – «Из чего все» та «По ту сторону тайны». Перша популярно розповідала про різноманітні матеріали, про їхні властивості та структуру аж до молекул і атомів, а в другій висміювалися марновірство й усякі різні забобони.

Отож саме з другої книжки Спартак чітко дізнався: ніяких Палаючих Людей насправді не буває і бути не може! Це все хибні фантазії на кшталт чорної кішки, порожнього відра чи розсипаної солі. А як же бути з тим Палаючим Чоловіком, про якого він час від часу думав?..

По-перше, хлопчик нікого загалом не бачив, він просто знав, що невидимий Палаючий Чоловік ширяє у повітрі, підпливає до вікна дитячої кімнати, хапається палаючою рукою за підвіконня, застрибує в кімнату… Але ж біля вікна Спартак нікого не бачив! А якби побачив – то не повірив би.

А так, по-друге, малому лишалося зробити простий і очевидний висновок: це його дитячий страх! Таке буває. А чому буває – чудово пояснювала «розумна» книжечка «По ту сторону тайны».

Отож уявного Палаючого Чоловіка п’ятирічний Спартак не боявся. Йому всього лише було цікаво, як таке може статися: ото щоб горіти – і не згоріти… Гм-м-м, таки дивний у нього страх!

Утім, у їхньому сімействі всі мали свої власні страхи…

Найбільш наляканою була мама Гатя. Спартакові іноді навіть здавалося, що вона вся складається з суцільних побоювань, немов клаптикова ковдра з окремих клаптів тканини. Мама боялася, як би хто з їхнього сімейства чимсь не захворів – особливо їхній любий синочок Спартак. Коли хтось хворів – переживала за можливі наслідки, особливо за можливі наслідки у маленького синочка. Регулярно