Анрі Шарьєр - Метелик

– Так.

– Тоді скажу, що слід робити, ба більше – допоможу, ти на це заслуговуєш. Допоможу тобі просто так, щоб ви з товаришами перемогли. Вам нізащо не можна в село. Для того, щоб дістати гарне суденце, треба йти на Голубиний острів. На цьому острові перебуває близько двох сотень прокажених. Наглядачів там немає, ніхто зі здорових людей туди не потикається, навіть лікар. Щодня о восьмій годині човен привозить харчі на добу, сирі продукти. Лікарняний санітар передає ящик з медикаментами двом санітарам, так само прокаженим, які й доглядають хворих. На острів не приїздять ні охоронці, ні мисливці за людьми, ні кюре. Прокажені живуть у маленьких хижках, які вони самі збудували. Мають один спільний зал, де збираються. Розводять курей і качок, щоб доповнити звичний раціон. Офіційно вони не можуть нічого продавати за межі острова, тож потайки торгують з островами Святого Лаврентія, Святого Івана й китайцями з Альбіни Голландської Ґвіани. Усі небезпечні злочинці. Вони рідко вбивають один одного, але чинять чимало злодіянь під час таємних вилазок з острова, куди повертаються, переховуючись від покарання за ці проступки. Для вилазок мають кілька човнів, вкрадених у сусідньому селі. Володіння човном вважають найбільшим злочином. Охоронці стріляють по будь-якій пірозі, що причалює чи відпливає від Голубиного острова. Тож прокажені затоплюють свої човни, навантажуючи їх камінням; коли виникає потреба в судні, пірнають і виймають каміння – човен спливає на поверхню. На острові повно всякого люду всіх рас та з усіх регіонів Франції. Висновок: твоя пірога придатна тільки для плавання по Мароні, і то – увага – не дуже навантажена! Щоб вийти в море, треба знайти інший човен, найкраще місце для цього – Голубиний острів.

– Як це зробити?

– Слухай. Я проведу тебе річкою до місця, звідки видно острів. Сам ти його не знайдеш або переплутаєш. Він лежить на відстані півтори сотні кілометрів від гирла, тож доведеться повертатися назад. Від Сен-Лорана до нього п’ятдесят кілометрів. Я підвезу тебе якнайближче до нього, потім пересяду на свою пірогу, яку візьмемо на буксир; на острові маєш діяти сам.

– Чому ти не хочеш піти на острів разом з нами?

– Боже збав! – вигукнув Бретонець. – Я всього лише раз ступив на причал, куди офіційно прибуває човен від адміністрації. Це був ясний день, і того, що я там побачив, мені вистачило. Вибачай, Меті, ніколи в житті ноги моєї не буде на тому острові. На додачу я не зможу приховати відрази, перебуваючи поряд з ними, розмовляючи чи домовляючись. Тож від мене буде більше шкоди, ніж користі.

– Коли рушаємо?

– Як смеркне.

– Котра зараз година, Бретонцю?

– Третя.

– Піду трохи посплю.

– Ні, ти маєш усе завантажити й розподілити у своєму човні.

– Та ні. Я поїду на порожньому човні й повернуся за Клузіо, який залишиться тут і стерегтиме манатки.

– Це неможливо: ти ніколи не віднайдеш цього місця навіть удень. А з’являтися вдень на річці абсолютно неможливо. Полювання на вас не припинено. Річка досі для вас небезпечна.

Настав вечір. Він пішов за своїм човном, який ми прив’язали до корми нашого. Клузіо розмістився коло Бретонця, який узявся за рульове весло, Матюретт – посередині, я – на носі. Ми з потугою вибираємося з бухточки, і, коли дісталися до річки, зовсім стемніло. Величезне багряно-червоне сонце палахкотіло на видноколі з боку моря. Безліч вогнів величезного феєрверка ніби змагаються один з одним щодо інтенсивності, намагаючись запалати червонішим серед червоних, жовтішим серед жовтих, мінячись різнобарв’ям відтінків там, де кольори змішуються. Кілометрів за двадцять виразно видно гирло цієї величної ріки, яка лине до моря, виблискуючи рожево-срібними блискітками.

Бретонець каже:

– Відплив завершується. За годину відчуємо приплив, ми ним скористаємося, щоб піднятися вгору по Мароні, і так само, без зусиль, під його поштовхами, досить швидко доберемося до острова.

Раптово западає ніч.

– Уперед, – командує Бретонець. – Греби активніше, щоб дістатися середини річки. Не курити.

Весла занурюються у воду, ми досить швидко линемо напереріз течії – шух, шух, шух. Вловивши ритм, ми з Бретонцем гребемо дуже синхронно, Матюретт також старається. Чим ближче до середини річки, тим сильніше відчувається сила припливу. Ми мчимо швидко, натиск міцнішає щопівгодини. Приплив могутнішає й прискорює рух нашого човна. Минає шість годин, нам уже зовсім близько до острова, ми йдемо прямо на нього: це велика пляма майже посередині річки, трішки правіше.

– Ось він, – тихо каже Бретонець.

Ніч не така вже й непроглядна, але помітити нас на віддалі нелегко через туман над поверхнею річки. Ми підходимо ближче. Коли обриси прибережних скель стають чіткішими, Бретонець перестрибує у свій човен, швидко відв’язує його від нашого й неголосно просто каже:

– Щасти вам, хлопці!

– Дякуємо.

– Нема за що.

Позбувшись керування Бретонцем, повернутий боком човен несе просто на острів. Я намагаюся його вирівняти й розвернути, це мені не вдається, і під тиском течії ми на три чверті врізаємося просто в рослинність, що нависає над водою. Попри мої намагання гальмувати веслом, ми влітаємо так стрімко, що, якби замість гілок і листя дерев там була скеля, човен розлетівся б на друзки і ми все утратили б: їжу, спорядження тощо. Матюретт стрибає у воду, підтягує човна, і ось ми вже під великим жмутком рослин. Він тягне й тягне, нарешті ми прив’язуємо нашого човна. Випиваємо по ковтку рому, я видряпуюся на берег, залишивши обох друзів у човні.

З компасом у руці я пробираюся крізь кущі, заламуючи по дорозі гілки й залишаючи там-сям стьожки з мішка для борошна, які я підготував завчасу. Я помічаю світло, раптом розрізняю голоси й бачу три солом’яні хижки. Іду вперед, та, оскільки не знаю, як учинити, вирішую дати про себе знати. Запалюю цигарку. Щойно мигнув вогник, на мене з гавкотом кидається маленький песик, він стрибає, намагаючись укусити мене за ногу. «Хоч би той пес не був прокаженим, – думаю я. – Ідіоте, собаки не хворіють на проказу».

– Хто там? Відповідай. Це ти, Марселю?

– Це утікач.

– Чого ти сюди прийшов? Нас обікрасти? Гадаєш, тут є щось зайве.

– Ні, мені потрібна допомога.

– Безкоштовно чи за гроші?

– Стули пельку, Сово!

З хижок виходять чотири тіні.

– Підходь повільно, друже, б’юсь об заклад, що ти той чоловік з рушницею. Якщо вона з тобою, поклади її на землю, тут тобі нічого боятися.

– Так, це я, але я без рушниці.

Я підходжу ближче, ось і вони, темно, і я не можу роздивитися їхні обличчя. Бездумно простягаю руку, ніхто зі мною не ручкається. Трохи запізно розумію, що