Анрі Шарьєр - Метелик

бути інші. Ходімо подивимося. Ми повертаємося на місце й виявляємо прецікаву річ: справжній перелаз висотою до тридцяти сантиметрів, сплетений з листя й ліан, на відстані приблизно десяти метрів від бухти. Перелаз тягнеться паралельно до води, з невеликими отворами то там, то сям, у яких шматками гілок замасковано ласо з латунного дроту, кінець якого прив’язаний до подвійної гілки куща. Я одразу збагнув, що, ударившись об перелаз, тваринка йде вздовж нього, намагаючись пройти далі. Натрапивши на отвір, вона ступає в нього, але нога зачіпається за дріт і запускає в дію гілку. І тоді тварина висить у повітрі, доки за нею не прийде власник пасток.

Таке відкриття нас стурбувало. Перелаз був доглянутим, отже, недавнім, існувала небезпека, що нас викриють. Не можна розпалювати вогонь удень, а вночі мисливець не повинен приходити. Ми вирішуємо організувати чергування, щоб спостерігати за пастками. Човен заховали під листям, весь матеріал – у буші.

Наступного дня я заступаю на вахту о десятій. Минулої ночі ми з’їли того фазана чи півня. Бульйон нас неймовірно підкріпив, а м’ясо, навіть варене, було неймовірно смачним. Кожен виїв по дві миски. Отож я заступив на чергування, але зацікавився чорними великими мурахами з маніоки, які носять великі шматочки листків у величезний мурашник, і забув про свої обов’язки. Вони сягають до півтора сантиметра в довжину й мають високі лапки. Кожна тягне величезні шматочки листків. Іду за ними до рослини, яку вони обдирають, і виявляю добре організований процес. Це передусім мурахи-листорізки, які тільки те й роблять, що готують матеріал. Вони швидко дрібнять величезне листя, схоже на листя бананового дерева, неймовірно спритно ріжучи його на однакові шматочки, які падають на землю. Унизу ланцюжок з мурах такого самого виду, хоча й трішки відмінних. У них збоку коло щелепи сіра смужка. Вони стоять півколом і наглядають за носійками. Останні приходять ланцюжком праворуч, до мурашника добираються лівим боком. Вони швидко набирають вантаж і шикуються в чергу, однак час від часу трапляється збій. Тоді втручаються мурашки-поліцейські, які підштовхують кожну з трудівниць на належне їй місце. Ніяк не можу збагнути, якої серйозної помилки припустилася одна трудівниця, але її вивели з рядів, одна мурашка-жандарм стяла їй голову, друга – перерізала тулуб посередині. Поліцейські зупинили двох трудівниць, ті поклали свою листяну ношу, вирили лапками ямку, у неї поховали три частини мурашиного тіла – голову, грудну клітку й тіло – і засипали землею.

Голубиний острів

Я настільки захопився спогляданням за цим маленьким світом і стеженням за солдатами, щоб побачити, чи їхній нагляд поширюється до самого входу в мурашник, що був неймовірно здивований, коли почув голос, який наказав:

– Не рухайся, інакше ти покійник. Обернись.

Я побачив чоловіка з оголеним торсом у шортах кольору хакі, взутого в червоні шкіряні чоботи. У руках двостволка. Середнього зросту, кремезний, з бронзовою засмагою. Голомозий, на обличчі – блакитна маска-татуювання. Посередині чола – татуювання таргана.

– Зброя є?

– Ні.

– Ти один?

– Ні.

– Скільки вас?

– Троє.

– Веди мене до своїх друзів.

– Не можу: в одного з них рушниця – я не хочу, щоб тебе вбили, не довідавшись про твої наміри.

– Отакої! Тоді не смикайся й говори тихо. Ви ті троє, що втекли з лікарні?

– Так.

– Хто з вас Метелик?

– Я.

– Що ж, можу тобі сказати, що твоя втеча спричинила величезну бучу в селі! Половину звільнених заарештовано, вони зараз у жандармерії.

Він підходить до мене й, опустивши дуло рушниці вниз, подає руку.

– Мене звати Бретонець-маска, чув про мене?

– Ні, але бачу, що ти не мисливець за людьми.

– Твоя правда, тут я ставлю пастки на гоко. Одного, напевно, зжер тигр чи, може, ви.

– Ми.

– Хочеш кави?

З мішка-заплічника він дістає термос, наливає мені, п’є сам. Я пропоную піти до моїх друзів. Він іде й сідає поруч з нами. І тихенько сміється, як я його розіграв з рушницею. І каже:

– Я повірив, бо ніхто з мисливців на людей не захотів вирушати на ваші пошуки: усі знають, що ви забрали із собою рушниці.

Він розказує, що вже двадцять років живе у Ґвіані, звільнений п’ять років тому. Йому сорок п’ять років. Колись здуру зробив татуювання маски на обличчі, тепер у Франції йому робити нічого. Він обожнює буш і живе суто з того, що той дає: шкіра змій, трохи тигрів, колекція метеликів, зокрема полювання на живого гоко – птицю, яку ми спожили. Вона коштує від двохсот до двохсот п’ятдесяти франків. Я пропоную за нього заплатити, він обурено відмовляється. Ось що він нам розказує:

– Ця дика птиця – це півень бушу. Він, звісно, ніколи не бачив ні курки, ні півня, ні людини. Я ловлю одного з них, несу в село й продаю тому, хто має курятник, на нього там великий попит. Увечері, коли смеркне, його, не підрізаючи крил і взагалі нічого не роблячи, запускають у курник, уранці відчиняють двері – він уже стоїть попереду й немовби перелічує курей і півнів, що виходять на подвір’я. Потім іде за ними, їсть, як усі, але пильно дивиться навсібіч: унизу, вгорі, у навколишніх заростях. Він незрівнянний сторожовий пес. Увечері стає на дверцятах і невідомо як, але, помітивши відсутність однієї чи кількох особин, іде їх шукати. І незалежно від того, півень це чи курка, жене їх додому, сильно клює дзьобом, щоб навчилися повертатися вчасно. Він убиває щурів, змій, землерийок, павуків, сороконіжок, а помітивши в небі хижака, змушує всю птицю ховатися в траві, сам стоїть на сторожі. І вже нікуди з цього курника не йде.

І таку надзвичайну птицю ми з’їли, як звичайнісінького півня.

Бретонець-маска каже, що Ісус, Пузань та ще тридцятеро звільнених ув’язнено в жандармерії на Святому Лаврентії, де намагаються з’ясувати, чи хтось із них не тинявся довкола будівлі, з якої ми вибралися. Араб сидить у карцері жандармерії. Його ізолювали, бо звинувачують у змові. Два завдані йому удари слідів не залишили, тоді як у наглядачів є невеликі ґулі на голові.

– Мене не зачіпали, бо всі знають, що я ніколи не беру участі в організації втечі.

Він каже, що Ісус – негідник. Коли я розповідаю про човен, він хоче його побачити. Глянувши на нього, не стримує вигуку:

– Та він посилає вас на смерть, цей мудак! Ця пірога ніколи не зможе втриматися на морі більше години. Упавши з першої трішки більшої хвилі, вона розлетиться надвоє. Не здумайте на ній виходити, це самогубство.

– Що ж нам робити?

– Гроші