Станіслав Васильович Костянтинов - Сутінки

підійшов до столу, взяв налиту чарку, щось довго шепотів губами, пестячи поглядом Мальвину фотографію, рвучко випив горілку і сів, де сидів до цього. І зненацька враз повалився на стіл, сіпнувшись, наче застрелений, головою на руки, і забився в риданнях, зайшовся у довгому нелюдському скімливому крику-виттю, аж задихнувся…

Як немовля, яке ще не навчилося плакати.

Вілен з Динерою вийшли з подвір’я, переступили через Курваєва, що заворушився, приходячи до тями, і зупинилися біля машини, де розімліло спав мовчазний водій, стікаючи слиною з розкритого рота.

— Ну, то що будемо робити? — спитала дівчина розгублено.

— Не знаю… — Вілен все ще не відтанув розумом. — Не на кладовище ж нам іти…

— А давай підемо, давай, га?.. Нарвемо квітів і підемо?.. Хто зна, як станеться… І — треба ж твою маму провідати… Хай і запізно.

— Ладно… Нам нічого й не залишається…

…Свіжа Мотрина могила була акуратно прибрана. На біло-жовтому, ще не потемнілому дерев’яному хресті висіла табличка «ШЕРСТОХВОСТОВА Мальва Іванівна» і — роки життя.

Під хрестом стояла фотографія, запнута чорним, а в чарочці з пшоном горіла висока жовта свічка, в рівнім полум’ї своєму віддзеркалюючи сонце.

Було так тихо й тепло, наче цей літній світ завмер і довірливо притулився до них, співаючи у вуха бджолиним польотом.

Молодята стояли, мовчки дивлячись на портрет. Стояли довго, наче очікуючи якогось дива. Але не траплялося нічого. І вони, тихо поклавши квіти до Мальвиного обличчя, поволі пішли назад, тримаючись за руки, поникнувши головами.

Вже на півдорозі з неосяжно-глибокої блакиті неба прилетів великий яскравий метелик, сів на плече Білена, застиг на мить, розкладаючи і складаючи крильця, потім стріпнувся, і пишнобарвною квіткою затанцював попереду молодят, на рівні їхніх облич.

— Дивись, яке чудо! — вигукнула Динера зупиняючись і піднімаючи перед собою руку, долонею вниз. — Звідки він узявся?.. Я таких ще ніколи не бачила!..

Метелик на мить завмер у повітрі і раптом сів на її палець, залоскотавши шкіру тоненькими цупкими лапками.

— Який величезний і гарний!.. — в захваті широко розплющила очі. — Слухай… а може він — від твоєї мами?.. Може, це і є знак?..

— Ну що ти таке говориш?! — зупинився й Віл єн, розводячи руками. — Комсомолка, атеїстка, а такі нісенітниці!..

Десь над ними, вгорі, народився м’який тремтливий звук, неначе тронули струну арфи, і станув, стухаючи. Метелик, немов відгукнувшись на те, сумно повів крильцями і раптом стрімко злетів, підхоплений невидимим вітром, кольоровою казкою здіймаючись у височінь, просто до сонця.

Вже біля будинку Динери, коли ледь сиділи на лавочці, абсолютно виснажені зворотним шляхом, віддихуючись і хитаючись, розпрямляючи скручені корчами кінцівки, Вілен спитав, через слово заходячись у кашлі:

— То… що скажемо… твому батькові?.. — і застиг, аж хитатися перестав, зі страхом чекаючи на відповідь.

— Знаєш… — Динера замовкла в довгій паузі, дихаючи лише верхівками легенів. — Твій батько не благословив, але й не заборонив тобі. І біля маминої могили не було знаку, що вона проти. Так?

— Так… — ще більше напружився Віл єн.

— А раз не було заборони, то це можна сприймати, як дозвіл. Тому — нам дозволено. Так і скажемо.

— Ти — розумниця! — видихнув враз обм’яклий жених.

— Але… маю до тебе дуже важливе питання… Точніше, прохання.

— Що завгодно, якщо це можливо!

— Пообіцяй… ні — присягайсь!.. — що ніколи, навіть під загрозою смерті… ми не купимо «Москвича»!.. Бо тоді… я накладу на себе руки…

— Присягаюся! — може єдиний раз у житті не збрехав Вілен, який теж встиг полюбити цю машину назавжди.

Невдовзі Шерстохвостов, вже в новому званні одруженої людини, здав свою малосімейку і отримав чудову трикімнатну квартиру в тихому затишному місці на Печерську, в новобудові за високою чавунною огорожею. Зовсім неподалік від тестя, ближче до Лаври. За квотою обкому КПУ. Серед собі подібних в різних галузях партійно-громадського життя організмів.

Сюди селили лише причетних до Партії, як безпосередньо, так і побічно: самих апаратників, представників медицини, торгівлі, КДБ, військово-міліцейського генералітету, юстиції, зовсім небагато — науки.

Тут поселилися навіть представники культури, хоча самої культури в цій країні майже й не було, але було Міністерство культури (тоді ще — без туристів, що блукають рідним краєм: від такого життя), з широким і глибоким розгалуженням своїх метастазів. А значить були й бажаючі жити добре, красномовно до піни говорячи про культуру та не даючи їй вийти за рамки «соціалістичного реалізму». Того «реалізму», про суть якого ніхто достеменно не мав уявлення, але всі знали, чого при цьому «НЕ МОЖНА!!!», цькуючи цим «НЕ МОЖНА!!!» усіх і вся, хто пробував підстрибнути вище дозволеного, ламаючи їм при цьому руки, ноги, вириваючи серця і спалюючи розум. Усікаючи, обкушуючи та обрізуючи до стандартів «соцреалізму».

Крок вправо-вліво, стрибок на місці — дорівнюється втечі. І сухо лунає постріл. І — контрольний. У голову. Не кулями — словами і діями.

То хіба ж такі корисні культур-мультур- люди, разом зі щирими синами-дочками-помічниками Партії не заслуговували на гідне житло, у гідному районі?!

Хіба ж могли, потягуючись та позіхаючи ранком спросоння, сором’язливо-тоненько випускаючи з себе попсоване повітря, не милуватися у вікна сяючими золотом верхівками Лаври?!

У глибинах бажань мріючи — колись, може, й у не скорому майбутньому — мати такі ж скромні сяючі дахи на своїх невибагливих будиночках о трьох-чотирьох поверхах, десь неподалік від Києва? Десь на березі річки, за високим парканом з колючим дротом зверху, у затінку вікових дерев; з яскравою зеленою стриженою травою від фірми «САTО» або «HIGLAND» на галявинах, з величезними злими собаками — дітьми пса Баскервілів і милими усміхненимй сусідами, лютішими за собак…

І ще солодше потягалися-позіхали, ще смачніше та голосніше вивільнюючись від зіпсованого повітря усередині, псуючи смородом повітря навколо: аби новий день та нова їжа перетравлювалися у вільному, просторому і здоровому шлунку, роблячи продукт метаболізму з усього — з харчів, людей, слів, стосунків, думок, ідей, почуттів.

І так —