Станіслав Васильович Костянтинов - Сутінки

— Добрий вам день…

— Проходьте, сідайте… — Петро не підхопився, навіть не ворухнувся: як сидів, так і залишився. Чи то від несподіванки, чи просто сил не стало. Навіть не повернувся на стільці до гостей. Що ж ховати маму не приїхав?.. І брат твій… Хай йому вона не рідна була, а ти?… Навіть не написали. Обидва. І тобі… за партійними справами не стало часу поцілувати маму наостанок?

— Не склалося… був у відрядженні. Я ось гроші привіз, — Вілен сягнув до кишені, дістав купу червоних папірців по десять карбованців, підійшов до столу і поклав на край. — Тут — п’ятсот рублів… Роздаси борги, щось тобі залишиться. Як мало, то я додам.

Динера стояла поряд, обіруч тримаючись за руку нареченого.

— Що мені твої гроші!.. — чи не простогнав Петро, сумно похитуючи головою. — Коли немає дітей, ніякі гроші не допоможуть. А в мене — немає… Загубив їх десь. Чи зі своєї вини, чи з їхньої — не відаю, але раз навіть маму не приїхали ховати, біля батька постояти, то — не сини вони… І чи ж піднімеш маму нашу хоч якими грішми?.. — Він болісно і сумно видихав фрази, по одній, широко, по-дитячому здивовано розплющивши очі. -Гроші треба були раніше: на ліки, на обстеження, на операцію. Зараз вона вже перед Богом, а там інші гроші: її чиста душа та добрі діла за життя.

— Це — там. А тут гроші ніхто не відміняв. Комунізм, я точно знаю, ще не скоро. Тож візьми. Зайвими не будуть, — відмахнувся на те син.

— Ні!.. — Петро розвернувся на стільці, піднявши голову. — Забери їх. Не хочу і не візьму твоїх грошей! Шматка хліба в тебе не візьму, хоч голодний буду!

Його очі були майже білими — чи від болю, чи від напруги, що вже давно розривала груди.

— Не за себе — за маму. Яка без бідкання про тебе — дня не прожила, без згадки про тебе їсти не сідала. Яка тебе, коростявого та немічного, ще немовлям, кілька разів з рук смерті витягала! Бо ти народився, аби одразу вмерти. То лише її молитвами живеш на цьому світі, лише їй маєш дякувати. Бона тебе в голодному сорок сьомому — тобі лише рік був — майже собою годувала, сама на ногах триматися не могла та не зважала на те, від тебе не відповзаючи… І як ти подякував?.. Як віддячив?! — Батько вже підвівся на ноги і стояв — натягнутою струною, зсушений і почорнілий від горя. — Я впевнений, ти навіть не знаєш, як звали твою маму!

— Тю!.. — аж роззявив рота Вілен. — Ти мене що, за ідіота маєш?.. Мотрею її звали! Ще спитай, як люди небо називають!

— Отож, я й кажу… — враз якось поник плечима і сумно відвів очі Петро, махнув рукою, відвернув голову до вікна і застиг. — А її звали… Мальва… — І нараз посміхнувся: так лагідно, так ніжно, так добро, згадавши, як молода Мальва, ще не дружина, просто кохана дівчина, вперше його поцілувала, ніяковіючи і бажаючи цього. І це було, для нього, лише вчора… — Але мама соромилася свого гарного імені, говорила, Що не гідна його, то й називала себе все життя Мотрею… А коли ми з нею познайомилися, наприкінці війни, в Бухаресті, вона була Мальвою Маленко, сержантом медичної служби. А я — лейтенантом зенітної батареї, -він помовчав і глянув на гостей. -І в паспорті у неї було — Мальва… Тепер думай: ідіот ти, чи…

— Але ж… Ніхто не казав… — Вілен таки був спантеличений.

— А ти цікавився? Ти хоч чимось у цьому житті цікавишся, окрім себе?

— Ось, хочу одружитися… З цією дівчиною. Приїхали просити в тебе благословення. Так її батько наказав.

— Он як… — Петро помовчав. — Батько її наказав… Сам бити не приїхав. Як і брат твій, що оженився нишком. Не приїхав би?.. Аби не змусили?

— Не знаю… — стинув плечима син. — Важко сказати.

— Зате я знаю — не приїхав би… А раз тобі воно не потрібно, то навіщо я буду давати своє благословення? Задля когось, кому це потрібно?.. Та й не впевнений я, що мушу дати. Мабуть, і тепла від мене ти не мав, бо нехтував мамою… Тож не буду гріха на душу свою брати, і так занапастив її в ту кляту війну. І чи відмолю гріхи свої, чи отримаю прощення — не знаю…

— Як то — не даси?.. — розгубився Вілен. — Ми день стратили, ледь живі доїхали, а ще — назад… Як же я… Як же ми… Що ж її батько скаже?.. — Йому стисло всередині, аж в животі заморозило від жаху — зненацька, на рівному місці, полетів у провалля! І все, що гак гарно йшло, нараз почало розвалюватися.

— Да-а-а… Значить серйозна справа з одруженням, раз ти аж зблід… — Петро сумно посміхнувся. — А ти попроси благословення в мами… Раз тобі то так важливо.

— Як?! Що ти говориш?.. Як вона, мертва, може благословити нас? — Вілен зовсім перестав розуміти, що коїться. — Ти думаєш, що кажеш?

— Думаю… — Петро підійшов і довго дивився на Динеру. — Як звуть тебе, дочко?

— Динера… — вона ніяково посміхнулася, притулившись до Білена, потім опустила очі долу. — Дитя нової ери, скорочено… Татко так назвав.

— Хороше ім’я… І чомусь мені здається, що ти хороша людина. І я… не хочу тобі зла… Тому йдіть до мами нашої, просіть благословення і слухайте. І як зумієте, то почуєте відповідь. А я сказав вам моє слово. І — гроші заберіть, бо все’дно викину. Не потрібні мені чужі гроші, досі без них прожив і далі спробую… А ці гроші — чужі.

Вілен повільно, як у сні, зібрав зі столу червону купку папірців, засунув до кишені, і, загальмовано усвідомлюючи реальність, потягнув Динеру до дверей.

— До побачення… Вибачте… — Вже на ходу сумно і спантеличено сказала дівчина. За себе й за Білена, що крокував мовчки.

Двері ще раз, прощаючись, рипнули.

Петро завмер, кілька хвилин дивлячись перед собою бездумними очима, потім