Іван Петрович Котляревський - Енеїда

голова між ніг вплелася,

А задня вгору піднялася;

Умер фігурно неборак!

І Евріал, як Низ возився,

То не гулявши простояв;

Він также к сонним докосився,

Врагів на той світ одправляв.

Колов і різав без розбору,

І як ніхто не мав з ним спору,

То поравсь, мов в кошарі вовк;

І виборних, і підпомощних,

І простих, і старших вельможних,

Хто ні попавсь, того і товк.

Попався Ретус Евріалу,

Сей не зовсім іще заснув;

Приїхавши од Турна з балу,

Пальонки дома ковтонув

І тілько-тілько забувався,

Як Евріал к йому підкрався,

І просто в рот кинджал уткнув,

І проколов його, як квітку,

Що баби колють на намітку,

Тут Ретус душу ізригнув.

Наш Евріал остервенився,

Забув, що на часок зайшов;

В намет к Мезапу був пустився,

Там, може б, смерть собі найшов;

Но повстрічався з другом Низом,

З запальчивим, як сам, харцизом,

Сей Евріала удержав.

«Покиньмо кров врагам пускати,

Пора нам відсіль уплітати», —

Низ Евріалові сказав.

Як вовк овець смиренних душить,

Коли в кошару завіта,

Курчатам тхір головки сушить,

Без крику мізок висмокта.

Як, добре врем'я угодивши

І сіркою хлів накуривши,

Без крику крадуть слимаки

Гусей, качок, курей, індиків

У гевалів і амаликів,

Що роблять часто і дяки,

Так наші смілії вояки

Тут мовча проливали кров;

Од ней краснілися, мов раки,

За честь і к князю за любов.

Любов к отчизні де героїть,

Там сила вража не устоїть,

Там грудь сильнійша од гармат,

Там жизнь-алтин, а смерть-копійка,

Там рицар-всякий парубійка.

Козак там чортові не брат.

Так порався Низ з Евріалом,

Дали рутульцям накарпас;

Земля взялась од крові калом,

Поляк піднявся б по сам пас,

Но наші по крові бродили,

Мов на торгу музик водили,

І убирались на просторе

Щоб швидше поспішить к Енею

Похвастать храбростю своєю

І Турнів розказать задор.

Уже із лагеря щасливо

Убрались наші смільчаки;

Раділо серце не трусливо,

Жвяхтіли мокрі личаки.

Із хмари місяць показався.

І од землі туман піднявся,

Все віщовало добрий путь.

Як ось Волсент гульк із долини

З полком латинської дружини.

Біда! Як нашим увильнуть?

Дали якраз до лісу тягу,

Бистрійше бігли од хортів;

Спасались бідні на одвагу

Від супостатів, ворогів.

Так пара горличок невинних

Летять спастись в лісах обширних

Од злого кібчика когтей.

Но зло, назначене судьбою,

Слідитиме скрізь за тобою

Не утечеш за сто морей.

Латинці до лісу слідили

Одважних наших розбишак

І часовими окружили,

Що з лісу не шмигнеш ніяк;

А часть, розсипавшись по лісу,

Піймали одного зарізу,

То Евріала-молодця.

Тогді Низ на вербу збирався,

Як Евріал врагам попався,

Мов між вовків плоха вівця.

Низ глядь ї бачить Евріала,

Що тішаться ним вороги;

Важка печаль на серце пала,

Кричить к Зевесу: «Помоги!»

Коп'є булатне направляє,

В латинців просто посилає,

Сульмону серце пробива;

Як сніп, на землю повалився,

Не вспів і охнуть, а скривився,

В послідній раз Сульмон зіва.

Вслід за коп'єм стрілу пускає

І просто Тагові в висок;

Душа із тіла вилітає,

На жовтий пада труп пісок,

Волсент утратив воїв пару,

Кленеть невидимую кару

І в ярості, як віл, реве:

«За кров Сульмонову і Тага

Умреш, проклята упиряга,

За ними вслід пошлю тебе».

І замахнувсь на Евріала,

Щоб знять головку палашем;

Тут храбрість Низова пропала,

І серце стало кулішем.

Біжить, летить, кричить щосили:

«Пеккатум робиш, фратер милий

Невинному морс задаєш:

Я стультус, лятро, розбишака,

Неквіссімус і гайдамака;

Постій! Невинную кров ллєш».

Но, замахнувшись, не вдержався,

Волсент головку одчесав:

Головка — мов кавун качався,

Язик невнятно белькотав.

Уста каральні посиніли,

Рум'яні щоки поблідніли,

І білий цвіт в лиці пожовк;

Закрилися і ясні очі,

Покрились тьмою вічной ночі,

Навіки милий глас умовк.

Уздрівши Низ труп Евріала,

Од ярості осатанів;

Всіх злостей випустивши жала,

К Волсенту просто полетів.

Як блискавка проходить тучу.

Він так пробіг врагів між кучу

І ді Волсента докосивсь:

Схватив його за чуб рукою,

Меч в серце засадив другою.

Волсент і духу тут пустивсь.

Як іскра, порох запаливши,

Сама з ним вкупі пропада:

Так Низ, Волсентія убивши,

І сам лишився живота;

Бо всі на його і напали,

На смерть звертіли і зім'яли

І голову зняли з плечей.

Так кончили жизнь козарлюги,

Зробивши славнії услуги

На вічность пам'яті своєй

Латинці зараз ізробили

Абияк мари із дрючків;

На них Волсента положили

І понесли до земляків.

А буйні голови поклали

В мішок і теж з собой помчали,

Мов пару гарних дубівок.

Но в лагері найшли різниці,

Лежали битих м'яс копиці,

Печінок, легкого, кишок.

Як тілько що восток зардівся,

Світилка Фебова взійшла,

То Турн тогді уже наївся,

Оп'ять о битві помишляв.

Велів тривогу бить в клепало,

Щоб військо к бою виступало,

Оддать троянцям з баришком

За зроблену вночі потіху;

Для більшого ж з троянців сміху

Велів взять голови з мішком.

Свого ж держася уговору,

Троянці в кріпості сидять,

Забилися, мов миші в нору,

Лукаву кішку як уздрять.

Но дать одпор були готові,

І до остатнєй каплі крові

Свою свободу боронить,

І нову Трою защищати,

Рутульцям перегону дати

І Турна лютость осрамить.

На перву рутулян попитку

Троянці так дали в одвіт,

Що Турн собі розчухав литку,

Од стиду скорчило живіт.

Звелів з досади, гніву, злості

На глум підняти мертві кості,

На щогли голови наткнуть

Нещасних Низа з Евріалом

Перед самим троянським валом,

Щоб сим врагів своїх кольнуть.

Троянці зараз одгадали,

Чиї то голови стримлять;

Од жалю сльози попускали,

Таких лишившись паруб'ят.

Об мертвих вість скрізь пронеслася,

Вся рать троянська потряслася,

І душі смутку предались.

Як мати вість таку почула.

То тілько вічно не заснула,

Бо зуби у неї стялись.

А одійшовши, в груди билась,

Волосся рвала з голови,

Ревла, щипалася, дрочилась,

Мов ум змішався у вдови:

Побігла з криком вокруг вала

І голову коли пізнала

Свого синочка Евруся,

То на валу і розплаталась,

Кричала, гедзалась, качалась,

Кувікала, мов порося.

І диким голосом завила:

«О сину! Світ моїх очей!

Чи я ж тебе на ге родила,

Щоб згинув ти од злих людей?

Щоб ти мене — стару, слабую,

Завівши в землю сю чужую,

На вічний вік осиротив.

Моя ти радість і одрада,

Моя заслона і ограда,

Мене од всіх ти боронив.

Тепер до кого прихилюся,

Хто злую долю