Іван Петрович Котляревський - Енеїда

ми не спалили,

То боги все те потопили,

Тепер троянці в западні.

Живцем в землі їх загромадим,

Разком на той світ одпровадим,

Богів се воля! Вірте мні».

Великії у страха очі,

Вся рать неслась, хто швидше зміг.

Назад вертатись не охочі,

Всі бігли, аж не чули ніг.

Оставшись, Турн один маячив,

Нікого вкруг себе не бачив,

Стьогнув зикратого хлистом

І шапку на очі насунув,

Во всі лопатки в лагер дунув,

Що коник аж вертів хвостом.

Троянці із-за стін дивились,

Пан Турн як з військом тягу дав;

Перевертням морським чудились,

На добре всяк то толковав,

Но Турнові не довіряли;

Троянці правило се знали:

В війні з врагами не плошай;

Хоть утіка — не все женися;

Хоть мов і трусить — стережися;

Скиксуєш раз — тогді прощай!

Для ночі вдвоє калавури

На всіх поставили, баштах,

Ліхтарні вішали на шнури,

Ходили рунди по валах.

В обозі Турна тихо стало,

І тілько-тілько що блищало

Од слабих блідних огоньків.

Враги троянські почивали.

Од трусів вилазки не ждали;

Оставмо ж сих хропти соньків.

У главной башти на сторожі

Стояли Евріал і Низ;

Хоть молоді були, та гожі

І кріпкі, храбрі, як харциз.

В них кров текла хоть не троянська,

Якась чужая-бусурманська,

Та в службі вірні козаки.

Для бою їх спіткав прасунок;

Пішли к Енею на вербунок;

Були ж обидва земляки.

«А що, як, викравшись помалу,

Забратися в рутульський стан? —

Шептав Низ в ухо Евріалу. —

Го каші наварили б там;

Тепер вони сплять з перепою,

Не дригне ні один ногою,

Хоть всім їм горла переріж.

Я думаю туди пуститься,

Перед Енеєм заслужиться

І сотню посадить на ніж».

«Як? Сам? Мене оставиш? —

Спитався Низа Евріал. —

Ні! Перше ти мене удавиш,

Щоб я од земляка одстав.

Від тебе не одстану зроду,

З тобою рад в огонь і в воду.

На сто смертей піду з тобой.

Мій батько був сердюк опрічний,

Мовляв (нехай покой му вічний);

Умри на полі як герой».

«Пожди і пальцем в лоб торкнися, —

Товаришеві Низ сказав, —

Не все вперед — назад дивися.

Ти з лицарства глузд потеряв.

У тебе мати єсть старая,

Без сил і в бідності, слабая,

То і повинен жить для ней,

Одна оставшись без приюту,

Яку протерпить муку люту,

Таскавшись між чужих людей!

От я, nак чисто сиротина,

Росту, як при шляху горох;

Без нені, без отця дитина,

Еней — отець, а неня — бог.

Іду хоть за чужу отчизну,

Не жаль нікому, хоть ізслизну,

А пам'ять вічну заслужу.

Тебе ж до жизні рідна в'яже,

Уб'ють тебе, вона в гріб ляже,

Живи для неї, я прошу».

«Розумно, Низ, ти розсуждаєш,

А о повинності мовчиш,

Которую сам добре знаєш,

Мені ж зовсім другу твердиш;

Де общеє добро в упадку,

Забудь отця, забудь і матку,

Лети повинность ісправлять;

Як ми Енею присягали,

Для його служби жизнь оддали,

Тепер не вільна в жизні мать».

«Іноси!» — Низ сказав, обнявшись

Со Евріалом-земляком,

І, за руки любенько взявшись,

До ратуші пішли тишком.

Іул сидів тут з старшиною,

Змовлялись, завтра як до бою

Достанеться їм приступать.

Як ось ввійшли два парубійки,

У брам змінившися од стійки,

І Низ громаді став казать:

«Був на часах я з Евріалом,

Ми пильновали супостат,

Вони тепер всі сплять повалом,

Уже огні їх не горять.

Дорожку знаю я окромну,

В нічну добу, в годину сонну

Прокрастись можна поуз стан

І донести пану Енею,

Як Турн злий з челяддю своєю

На нас налазить, мов шайтан.

Коли зволяєтесь — веліте

Нам з Евріалом попитать,

Чкурнем-і поки сонце зійде,

Енея мусим, покидать».

«Яка ж одвага в смутне врем'я!

Так не пропало наше плем'я?» —

Троянці всі тут заревли,

Одважних стали обнімати,

Їм дяковать і ціловати

І красовулю піднесли.

Іул, Енеїв як наслідник,

Похвальну рацію сказав;

І свій палаш, що звавсь побідник,

До боку Низа прив'язав.

Для милого же Евріала

Не пожалів того кинджала,

Що батько у Дідони вкрав.

І посулив за їх услугу

Землі, овець і дать по плугу,

В чиновні вивесть обіщав.

Сей Евріал був молоденький,

Так годів з дев'ятнадцять мав,

Де усу буть, пушок м'якенький

Біленьку шкуру пробивав;

Та був одвага і завзятий,

Силач, козак лицарковатий,

Но пред Іулом прослезивсь.

Бо з матер'ю він розставався,

Ішов на смерть і не прощався;

Козак природі покоривсь.

«Іул Енейович, не дайте

Паньматці вмерти од нужди,

Їй будьте сином, помагайте

І заступайте від вражди.

Од бід, напраснини, нападку;

Ви самі мали паніматку,

То в серці маєте і жаль;

Я вам старую поручаю,

За вас охотно умираю», —

Так мовив чулий Евріал.

«Не бійся, добрий Евріале, —

Іул йому сей дав одвіт, —

Ти служиш нам не за пропало,

На смерть несеш за нас живіт,

Твоїм буть братом не стиджуся

І неню заступать кленуся,

Тебе собою заплачу:

Пайок, одежу і кватиру,

Пшона, муки, яєць і сиру

По смерть в довольстві назначу»

І так, одважно наша пара

Пустилася в рутульський стан.

На те і місяць вкрила хмара,

І поле вкрив густий туман.

Було се саме опівночі;

Рутульці спали, скілько мочі,

Сивуха сну їм піддала!

Роздігшися, порозкладались,

В безпечності не сподівались

Ні од кого ніяка зла.

І часовії, на мушкетах

Поклавшись, спали на заказ;

Хропли всі п'яні на пікетах,

Тут їх застав послідній час!

Переднюю побивши стражу,

Полізли в стан варити кашу;

Низ тут товаришу сказав:

«Приляж к землі ти для підслуху,

А я задам рутульцям духу;

Гляди, щоб нас хто не спіткав».

Сказавши, першому Раменту

Головку буйную одтяв.

Не дав зробить і тестаменту,

К чортам його навік послав.

Сей на руках знав ворожити,

Кому знав скілько віку жити,

Та не собі він був пророк.

Другим ми часто пророкуєм,

Як знахурі, чуже толкуем,

Собі ж шукаєм циганок.

А послі Ремових він воїв

По одному всіх подушив

І блюдолизів, ложкомоїв

В прах, вдребезги перемізжив.

Намацавши ж самого Рема,

Потиснув, мов Хому Ярема,

Що й очі вискочили преч;

Вхвативсь за бороду кудлату

І злому Трої супостату

Макітру одділив од плеч.

Вблизі тут був намет Серрана,

На сього Низ і наскакав:

Він тілько що роздягсь з каптана

І смачно по вечері спав.

Низ шаблею мазнув по пупу,

Зад з головою сплющив вкупу,

Що із Серрана вийшов рак;

Бо