Богдан Вікторович Коломійчук - Небо над Віднем

а потім до сербів. Найпевніше, тіла доведеться залишити тут, щоб уникнути клопотів... Слід тільки забрати усі документи.

Габор зметнув рукавом з сидіння осколки лобового скла і сів за кермо. Намацавши ключ запалювання, він обережно його повернув і затамував подих. «Адлер» заскреготів і одразу ж замовк, після чого залунала добірна угорська лайка. За хвилину Габор повторив спробу, але все закінчилось так само.

— Може пальне закінчилось? — припустив Дмітров.

Угорець презирливо хмикнув, але вирішив перевірити. Виявилось, що той був правий. Заливши бак, Габор повернувся за кермо, і знову спробував завести двигун. Цього разу йому вдалося.

Ввімкнувши фари, він розвернув авто і вивів його на широку дорогу, що вела до Унгвара. Неквапно подолавши досить незначну відстань, вони в'їхали до міста. Тут Габор орієнтувався значно краще. За чверть години він зупинив «Адлера» біля головного постерунку поліції. Заспаний черговий довго не міг збагнути, чого від нього хочуть, доки Габор не відвів його вбік і тихо, щоб не почув Дмітров, промовив кілька слів. Після цього той миттю збадьорився і побіг дзвонити шефові. Ще до настання світанку росіянин опинився в одиночній камері, без шнурівок, поясу і краватки, як того вимагав регулямін.

О сьомій годині його розбудив Габор. Чоловік був поголений і мав на собі нову сорочку.

— Як спалося, пане Дмітров? — лицемірно запитав він, знаючи вочевидь, що той не стулив повік.

— Чудово, — буркнув той.

— Як гадаєте, консул ще в небі чи вже приземлився?

— Думаю, ще в небі.

— А куди прямує той дирижабль? До Варшави?

Росіянин, змовчав.

— Хоча ні, стривайте, Ніколаєв говорив, що не хотів би повертатись в Росію. Отже... До Кракова? Ні, надто близько. До Берліна? Надто далеко... До Відня?

Знову була мовчанка.

— Я запитав, чорт забирай, до Відня чи ні? — гримнув угорець.

— До Відня, — підтвердив арештований і нервово захитався на стільці.

Габор посміхнувся і закурив.

— Продовжимо, — сказав він, видихаючи струмінь диму, — сербів ми повинні були спровадити до Лемберга. Для чого?

Росіянин до крові закусив губу і почав хитатися ще дужче.

— Я вам дещо поясню, пане Дмітров, — стишив голос угорець, але від того став ще зловісніший, — триває війна, і нам цінна кожна година, без перебільшення... Тому відповідайте, йоб вашу мать! Так ви, росіяни, говорите?!

З цими словами він загасив недопалок цигарки на його носі. Дмітров щосили закричав і раптом впав на підлогу, б'ючись в жахливих конвульсіях. Обличчя його налилося кров'ю, а на губах з'явилася бридка піна. Габор сердито сплюнув і кинувся йому на порятунок. «Це ж треба, — подумав він, — щоб єдиний свідок виявився епілептиком». Дмітрову одразу ж викликали лікаря.

Габор вийшов з кімнати і, запаливши нову цигарку, нервово вдихнув їдкий дим.

— Пильнуй його, — сказав він згодом черговому жандарму біля дверей, — я прогуляюсь...

Габор ледве дійшов до набережної, як отруйна міська спека погнала його назад до поліційного відділку. Щойно сховавшись від сонця, він витер чоло рукавом і найперше запитав, як справи в арештанта.

— Все гаразд, — запопадливо сказав жандарм, — спить.

Габор зазирнув до кімнати. Той справді лежав на тапчані обличчям до стіни.

— А лікар де?

— Пішов.

— Сказав щось наостанок?

— Ні, нічого. Мовчки вийшов.

— Ніколи йому спати, — сердито сказав Габор і, зайшовши до кімнати, рушив до сплячого, — підводьтеся, пане Дмітров!..

З цими словами, він потягнув його за плече. Чоловік перевернувся на спину обличчям догори. Тієї ж миті і Габора, і жандарма дрібно затрясло. Одного з люті, а іншого зі страху. Замість Дмітрова на тапчані лежав непритомний лікар в одязі росіянина. Бідолаха черговий вже був готовий до того, що його пристрелять на місці, як пса, проте Габор тільки брудно його обізвав.

— Треба негайно дати телеграму до Львова. Це ти зможеш? — запитав він у жандарма.

Той з готовністю кивнув. Тоді Габор дістав з кишені блокнот і, видерши звідти чистий листок, швидко написав щось на ньому олівцем.

— Полковнику Редлю, — додав він, простягнувши йому записку, — мерщій.

Розділ VIII

О п'ятій ранку в Лемберзі на вулиці 29 Листопада крім Вістовича не було ані душі. Поліціянт про всяк випадок роззирнувся довкола і зайшов у подвір'я старої вілли, що ледве виднілась за густим полотном покинутого дрімучого саду. Піднявшись сходами до кам'яного ганку, він став навпроти дверей. Перш ніж постукати, Вістович натиснув на чималу бронзову ручку, і, як не дивно, двері виявились незамкненими.

Всередині було темно, і поліціянту довелося запалити сірник, щоб побачити хоча б щось далі свого носа. Втім, як тільки дрібний вогник замиготів у його руці, з горлянки Вістовича вирвався хриплуватий крик. Попереду нього осяявся чийсь давно неголений писок. Сірник упав додолу і одразу ж загас, а поліцейський потягнувся за пістолетом. Втім довкола знову нависла темрява, тож куди стріляти, він і так би не знав, тому вирішив залишити «браунінг» в кишені. Окрім того, Вістович прийшов сюди з миролюбними намірами.

— Пане Редль? — обережно запитав у темряви гість. — Полковнику?

У відповідь, хтось соковито прочистив горло.

— Ні, не Редль, — пролунало згодом.

Раптом блиснуло світло електричного ліхтаря і змусило Вістовича зажмуритись.

— Курва! В очі нащо? — вигукнув він.

— Даруйте, — вибачились з темряви, і світло сповзло поліцейському на сорочку, — що вам потрібно від полковника?

— Мене звати Адам Вістович, я заступник директора поліції, — про всяк випадок вирішив представитись гість.

— Я знаю, хто ви, — відповів невідомий, — я запитав, на біса вам Редль.

— Якщо знаєте хто я, то розумієте, що справа таємна, — огризнувся поліцейський.

— А оце вже цікаво...

Чути було, як клацнув замок у дверях, і хтось увімкнув загальне світло. Перед Вістовичем постали троє. Один, той, що мав неголене обличчя, стояв зовсім близько до нього. Це був невисокий лисуватий ЧОЛОВІК з допитливими живими очима. Інші двоє трималися дещо позаду. Напевно, був ще хтось позаду, але поліціянт вирішив не озиратись.

— Не турбуйтесь, пане Вістовичу, — несподівано примирливо звернувся до нього неголений, — все, що ви мені розповісте, піде вам тільки на користь. Натомість мовчання точно зашкодить.

— Чи можу я хоч би дізнатися, з ким