Богдан Вікторович Коломійчук - Небо над Віднем

маю справу? — якомога спокійніше запитав той, хоч було видно, що нерви от-от його підведуть.

— Звісно, але тоді шляху назад не буде, — попередив співрозмовник.

— У мене й так його немає, — відповів поліціянт, озирнувшись на замкнені двері. Біля них справді стояв ще один учасник цієї сцени. Вістович цілковито був у їхніх руках.

— Мене звати Максиміліан Ронге, — представився нарешті неголений, — я полковник Генштабу. Віднедавна очолюю Галицьку контррозвідку.

— Стривайте, але ж контррозвідку очолює полковник Редль, — не стримався Вістович, хоча краще було б промовчати.

— О, то ви добре знайомі, — криво посміхнувся Ронге, — я замінив пана Редля на цій посаді, але полковник про це ще не знає... Місяць тому він переїхав з цього будинку в інший, а я, тим часом, замешкав тут.

Ронге вирішив запалити цигарку.

— А тепер кажіть ви, пане Вістовичу, що за справа у вас до полковника Редля? — запитав він.

— Віднедавна я розслідую викрадення фамільного діаманту Габсбургів...

— Знаю, з Промислового музею, — перебив полковник.

— Саме так. А також убивство наглядача, Фелікса Проймана. Все відбулося за досить дивних обставин...

— Редль допомагав у розслідуванні? — знову перебив Ронге.

— Ні, але я маю підозру, що вбивство і викрадення спланувала «охранка». Поліція не може протистояти російській розвідці, тому я прийшов до полковника за допомогою, — пояснив Вістович.

— Вам слід було добре подумати, перш ніж розстрілювати тих агентів, — помовчавши, сказав полковник.

Поліціянт сердито вилаявся.

— Курва, якщо ви все знаєте, то на біса цей допит? — сказав він.

— Хоч якби ви цього не зробили, то не вийшли б звідси живим, — продовжив Ронге, не звернувши уваги на його репліку, — бо я б достеменно не знав, на кого ви погодились працювати. А трупи — найкращий аргумент. Трупам важко не повірити... Гівняні часи, трясця його матері.

— Гівняні, — зітхнув поліцейський.

— Ось що ми зробимо, пане Вістовичу, — Ронге смачно зробив останню затяжку і випустив з рота локомотивний струмінь диму, — ви підете-таки до полковника Редля, він оселився тепер на Погулянці, і перекажете йому все, що розповіли нам. При цьому, звісно, ані слова про нашу зустріч і про нас самих. Гадаю, це зрозуміло.

Той кивнув на знак згоди.

— Після цього знову повернетесь сюди, — додав полковник.

— Послухайте, пане Ронге, — не витримав Вістович, — я вже не в тому віці, щоб бути на побігеньках. Тим більше міністерство поліції вимагає закрити справу з діамантом в найближчі дні. Мені є чим зайнятися.

— Міністерство поліції може поцілувати вас в сраку, пане Вістовичу, — відрубав полковник, — в країні військовий стан, і ми будемо вирішувати, чим вам займатись. Сьогодні вранці на ім'я Редля надійшло дві телеграми від нашого агента з Будапешту. Ми вчасно їх перехопили, бо наш полковник, як ви, мабуть, зрозуміли, виявився зрадником. Я, на жаль, не можу переказати зміст цих послань, скажу тільки, що ми всі тут сидимо на діжці з порохом. Тому робіть, що вам наказано... А щодо вашої справи, — Ронге трохи помовчав, — просто огляньте місце злочину як слід. Думаю, дещо залишилось поза вашою увагою.

— І ще одне, пане Вістовичу, — сказав полковник, коли вже той повернувся і зібрався йти, — те, що ви почули про колишнього начальника галицької контррозвідки... Про Редля, маю на увазі... Ми не можемо поки що відкрито назвати його зрадником, оскільки бракує доказів. Тому все, що я сказав про нього...

— Я не ідіот, пане Ронге, — відповів поліцейський і вийшов за двері.

Прохолодний ранок скрадався вулицею рештками нічного туману і першими, ще не палючими променями сонця. Вістович з приємністю вдихнув цю прохолоду і навіть вирішив не курити. Він знав, що протримається недовго, але поки що хотів удосталь надихатись свіжим повітрям.

Чоловік звернув на вулицю Потоцького і неквапно рушив убік костелу святої Магдалини. Прогулянка порожнім простором поміж двома рядами сонних львівських кам'яниць якнайкраще підходила для того, щоб зібрати докупи думки і зрозуміти, куди йти далі. Разом з тим, Вістовича не залишало відчуття, що сьогоднішній день буде вирішальним. В цій диявольській шаховій партії, де йому відвели роль пішака, наставав ендшпіль, і саме пішаки будуть вирішувати долю гри. Тільки треба зробити правильний хід...

Біля костелу думки вже було впорядковано і Вістович відчув, що тепер може запалити. Кілька хвилин повозившись з сірниками і цигаркою, він перетнув вулицю Сапєги і, пришвидшивши крок, подався Сикстуською вниз. За кілька хвилин поліцейський опинився біля Промислового музею.

Вістович вийшов звідти аж за три години, забувши всередині капелюх і тростину. Одяг його був помітно зім'ятий і брудний, як після добрячої бійки, проте поліцейський виглядав щасливим. Забувши про все на світі, він чимдуж кинувся до будинку Дирекції поліції і тільки тут себе опанував. Вмостившись за своїм столом, Вістович розстебнув кілька верхніх гудзиків мокрої від поту сорочки і трохи послабив підтяжки від штанів. Все, чого він зараз хотів, — це склянку холодної води і побачити Самковського.

За хвилину принесли воду, а ще за півгодини з'явився комісар. Самковський останніми словами лаяв спеку і, привітавшись з шефом, заходився хлебтати прямо з графину. Перечекавши цю мить, Вістович коротко запитав:

— Що нового?

— Щойно я підійшов до дверей того будинку на Оссолінських, як звідти винесли труну, — видихнув комісар.

— Емма Штайнер померла?

— Ні, померла її служниця, — відповів комісар, — пані Штайнер найпевніше кудись поспіхом виїхала. Коли всі подалися на цвинтар, я зайшов до її кімнати. Видно було, що речі постояльниця збирала поспіхом. Оскільки вона тільки винаймала це житло, то мала б забрати з собою все, натомість дещо залишила. Як на мене, якраз через поспіх...

— Що саме? — мовив Вістович.

— Переважно дріб'язок, але одна річ пана зацікавить, шефе.

Самковський дістав з кишені складений вчетверо листок паперу і, розгорнувши його, поклав на стіл перед шефом. Це був рукописний документ з трьома підписами і печаткою унизу. На папері лишились вологі плями від поту Самковського, тому, попри цікавість, Вістович мусив долати в собі деяку огиду.

Документ засвідчував, що Емма Штайнер передає такому собі графові фон Шуленбургу через його довірену особу Генріха Цахера, в присутності нотаріуса з бюро «Блюмовський і Ко», грошову суму в розмірі дві тисячі крон, за що граф фон Шуленбург зобов'язується надати пані Штайнер транспортну послугу, а саме