Іен Меттью Морріс - Чому Захід панує - натепер

в холодному світі. Після того, як сучасна людина полишила Африку, температура знов почала коливатися й близько двадцяти тисяч років тому, коли на стінах печер малювали вохрою та деревним вугіллям більше митців, ніж будь-коли до чи після того, останній льодовиковий період досягнув максимуму холоду. Середні температури були на 14°F нижчі за температури попередніх часів. Це спричинило приголомшливі зміни. Льодовики завтовшки з милю вкрили північну Азію, Європу та Америку забравши стільки води, що рівень моря був на понад триста футів нижчий, ніж тепер. З Африки можна було пішки дійти до Англії, Австралії чи Америки, навіть не побачивши моря. Хоча я не певен, що ви дуже захотіли б відвідати всі ці місця — на краях льодовиків ревли вітри, порохові бурі лютували у величезних сухих степах, холодних взимку й безплідних влітку. Навіть у найменш несприятливих регіонах, в межах сорока градусів від екватора, короткі літа, мізерні дощі та низькі рівні двоокису вуглецю в повітрі обмежували ріст рослин і тримали популяції тварин (а також і людей) низькими. Все було погано, як у найгірші дні перед тим, коли нові люди полишили Африку.

У теперішніх тропіках жити було легше, ніж у Сибіру, але скрізь, де копали археологи, знахідки свідчили про досить однакові способи адаптування людей до льодовикового періоду. Люди жили невеликими гуртами. У холоднішому довкіллі дюжина людей вже була великою групою; у регіонах із м'якішим кліматом разом могли жити вдвічі більше людей. Вони вивчали, коли достигають різноманітні рослини й де їх знайти; коли відбувається сезонна міграція тварин і де з ними можна перетнутися; вони рухалися слідом за тими й тими. Хто цього не навчився, мав голодувати.

Таким малим гуртам доводилося боротися за те, аби себе відтворювати. Подібно до сучасних мисливців-збирачів у маргінальному довкіллі, вони мали час від часу зустрічатися, обмінюватися шлюбними партнерами, торгувати, щось одне одному розповідати і, можливо, звертатися до своїх богів, духів та предків. Такі зібрання мали бути найзахопливішими суспільними подіями календаря. Звичайно, це здогади, але багато хто з археологів вважає, що мальовничі печери західної Європи пов'язані саме з такими святковими днями: всі вбиралися в найкращі шкіри та намиста, фарбували обличчя й робили все, що могли, аби прикрасити святі місця зустрічей і перетворити їх на щось справді особливе.

Постає очевидне запитання. Якщо ці життєві події відбувалися скрізь в Африці, Азії та Європі, чому такий виразний печерний живопис ми знаходимо лише в західній Європі? Традиційна відповідь, що європейці були культурно творчіші за всіх інших, могла би видаватися розумною, але ми краще поставимо питання навпаки. Історія європейського мистецтва не є неперервним каталогом шедеврів від Шове до Шагала, печерний живопис зник після 11 500 років до н. е., і перш ніж ми дізналися про щось, що можна було б із ним порівняти, минуло багато тисячоліть.

Шукати коріння західного панування в традиції європейської творчости, що налічує тридцять тисяч років, буде очевидною помилкою, бо насправді ця традиція зникла на тисячі років. Можливо, натомість варто запитати, чому зник печерний живопис. Поглянувши під таким кутом зору, бачимо, що, схоже, дивовижні знахідки з передісторичної Європи завдячують географії та кліматові не менше, ніж будь-яким особливостям західної культури.

Протягом більшої частини льодовикового періоду північна Іспанія та південна Франція були чудовими землями для полювання, де стада північних оленів мігрували з літніх пасовищ на зимові й назад. Але коли приблизно п'ятнадцять тисяч років тому температури почали більшати (більше про це у розділі 2), взимку олені вже не мігрували так далеко на південь, відтак мисливці посунули за ними на північ.

Те, що західноєвропейський печерний живопис занепав саме тоді, не може бути простим збігом. Дедалі менше й менше художників скніли під землею зі своїми лампами з тваринного жиру та паличками вохри. Десь близько 13 500 років тому звідти пішов найостанніший художник. Він чи вона, можливо, цього не усвідомлювали, але того дня вмерла давня традиція. У печерах запала темрява, й протягом тисячоліть лише кажани та крапання води порушували могильну тишу.

Чому чудові печерні розписи після 11 500 років до н. е. не рухалися на північ із мисливцями, що переслідували оленів? Можливо, з тієї простої причини, що північні європейські мисливці не мали печер, де зручно було б малювати. У північній Іспанії та південній Франції дуже багато глибоких вапнякових печер, у північній Європі їх набагато менше. Оздоби, що ними передісторичні люди прикрашали місця своїх зустрічей, рідко зберігалися доти, доки ми їх знайдемо, хіба що мисливські угіддя містили глибокі печери. Там, де таких щасливих збігів не було, люди мали збиратися ближче до поверхні чи взагалі на поверхні. Відкриті до сонця, вітрів та дощів протягом двадцяти тисяч років, зберегтися могли лише деякі сліди їхнього мистецтва.

Однак «деякі сліди» — це не те саме, що «немає слідів», і часом нам щастить. В Намібії, у гроті з чудовою назвою Аполо 11, кам'яні плити з малюнками носорогів та зебр відлущилися від стіни, впали на землю й збереглися під відкладами, сформованими від 19 000 до 26 000 років тому, а деякі австралійські зразки навіть давніші. В Сенді Крик мінеральні відклади, що накопичилися над частиною рисунка, вирізьбленого на стіні печери, можна задатувати десь двадцятьма п'ятьма тисячами років, деяким фрагментам пігменту від 26 000 до 32 000 років, а в Карпентеровій дірі частина стіни з розписом впала в рештки поселення віком сорок тисяч років, що робить її навіть давнішою за Шове.

З погляду естетики жоден з африканських чи австралійських зразків не можна порівняти з найкращими французькими та іспанськими, до того ж поза західною Європою є чимало глибоких печер, де розписів немає (як-от Чжоукоудянь, знов заселений двадцять тисяч років тому). Було б дурницею стверджувати, що всі люди приділяють однакову увагу печерному мистецтву, не кажучи вже про те, що не всі мистецькі традиції однаково успішні. Але з огляду на умови зберігання й на те, що в Європі археологи шукають прискіпливіше й довше, ніж будь-де в інших місцях, збереженість на інших континентах будь-чого взагалі свідчить про потяг сучасної людини скрізь творити мистецтво. Там, де умови для печерного живопису були не такі сприятливі, як у західній Європі, люди, можливо, використовували інших носіїв.

З рисунка 1.4 добре видно, що печерне мистецтво сконцентроване в західній Європі, тоді як кам'яні, глиняні та кістяні фігурки людей та тварин поширеніші далі на схід. Якби можливості публікації давали таку змогу, я показав би десятки доволі надзвичайних фігурок, знайдених скрізь від Німеччини