Іен Меттью Морріс - Чому Захід панує - натепер

до Сибіру. Позаяк це неможливо, я обмежуся найнедавнішим відкриттям, знахідкою 2008 року з Голе-Фельс в Німеччині. Це дводюймова статуетка жінки без голови, з велетенськими грудьми, вирізана з мамонтового бивня 35 000 років тому. Приблизно в той самий час мисливці з Малої Сиї біля озера Байкал в Сибіру — безперечно одного з найменш гостинних місць на землі — не шкодували часу на вирізання обрисів тварин на кістках, а близько 25 000 до н. е. в Дольні Вестоніце в Чехії групи до 120 людей збиралися в хижах з мамонтових бивнів та шкіри й робили тисячі глиняних фігурок тварин і, знову, жінок з великими грудьми. У східній Азії мистецький каталог поки що тоненький, але недавня знахідка 2009 року в Сюйчані, тонка фігура пташки, вирізана з оленячого рогу десь п'ятнадцять тисяч років тому, видається такою складною, що можна бути певними, що і в Китаї майбутні розкопки виявлять квітучу мистецьку традицію льодовикового періоду.

За браком умов, що зробили Шове та Альтаміру такими, які вони є, люди льодовикового періоду знайшли інші виходи своєму потягові до творчості. Свідчень того, що ранні мавполюди відчували хоч якесь бажання щось творити, вкрай мало, тоді як Homo sapiens видається носієм глибоко вкарбованої творчої уяви. Близько п'ятдесяти тисяч років тому люди мали ментальні можливості шукати значення слова і вміли відтворювати ці значення в мистецтві, а також (можливо, хоча ми цього поки що не бачимо) у поезії, музиці та танцях. Знову люди (у великих групах) всі видаються однаковими скрізь, де ми їх знаходимо. За усіх своїх розкошів, Альтаміра не робить Захід відмінним від решти світу.

Після відходу перших мавполюдей з Африки технологічні, інтелектуальні та біологічні відмінності накопичувалися протягом понад півтора мільйона років, поділивши Старий Світ на Захід неандертальців та Homo sapiens і Схід Homo erectus. Близько ста тисяч років тому Захід мав відносно розвинену технологію та навіть натяки на людськість, тоді як Схід видавався дедалі відсталішим. Але коли шістдесят тисяч років тому з Африки вирушили анатомічно цілком сучасні люди, вони все це змели. До часу, коли двадцять тисяч років тому останній льодовиковий період досяг максимуму, «схід» та  захід" були лише напрямами сходу та заходу сонця. Невеликі групи людей, що розсіялися від Британії до Сибіру й (відносно) незабаром дісталися Америки, мали набагато більше спільних рис, ніж відмінних. Кожен гурт шукав харчі та полював, мандрував на величезні відстані відповідно до достигання рослин та міграції тварин. Кожен, напевне, добре знав свою територію й складав оповіді про кожну скелю та кожне дерево. Кожен мав своє мистецтво та свої традиції, зброю, духів та демонів. І кожен напевне знав, що їхні боги їх любили, бо, попри все, вони були живі.

Люди просунулися в цьому холодному сухому світі так далеко, як змогли. Можна припустити, що все й залишалося б у такому стані, якби земля не хитнулася під їхніми ногами.

2

Захід виходить вперед

Глобальне потепління

 

ечерні люди, що двадцять тисяч років тому тремтіли від холоду біля вогнищ, не могли знати, що світ зрушив у зворотному напрямі, до тепла. Що протягом наступних десяти тисяч років кліматичні зміни, за сприяння їхніх надшвидких мізків, змінять географію й створять виразні регіональні способи життя, що тривають і досі. Слова "Схід" та "Захід" набуватимуть сенсу.

Від наслідків глобального потепління можна схибнутися. Протягом двох чи трьох сторіч близько 17 000 років до н. е. рівень моря піднявся на сорок футів, а льодовики, що вкривали Північну Америку, Європу та Азію, розтанули. Ділянка між Туреччиною та Кримом (де тепер Чорне море, рис. 2.1), що протягом льодовикового періоду була низинним басейном, внаслідок танення льодовиків перетворилася на найбільше на землі прісноводне озеро. Це був потоп, вартий Ноєвого ковчега[47], коли на деяких етапах вода підіймалася на шість дюймів за день. Щоразу, як сходило сонце, берег озера посувався ще на милю. З жодним сучасним явищем порівняти це неможливо.

Варіяції земної орбіти спричинили дикі пилчасті зміни теплішання та холонення, великих врожаїв та голоду. На рис. 2.2 подано кліматичні стрибки відношення ізотопів кисню в антарктичному крижаному покриві, згаданому в першому розділі. Лише після 14 000 років до н. е., коли припинився доплив крижаної води з розталих льодовиків до океанів, на один крок до холонення світу почало припадати два кроки до тепла. Близько 12 700 років до н. е. крокування перетворилося на галоп, в межах тривалости одного життя земна куля потеплішала майже на 5°F і температура з точністю до одного-двох градусів досягла теперішнього рівня.

Середньовічні християни сприймали всесвіт як Великий Ланцюг Буття, від Бога до найнепомітнішого земляного хробака. Багач у власному замку, бідак біля його воріт — кожному було призначено своє місце в позачасовому порядку. Можна вчинити краще й уявити собі Великий Енергетичний Ланцюг, хоча він може бути будь-яким, але не позачасовим. Гравітаційна енергія структурує всесвіт. Вона перетворила первісний туман на водень та кисень, потім утворила з цих елементів зорі. Наше сонце працює як великий реактор, що продукує електромагнетну енергію, а земні рослини фотосинтезом перетворюють невеличку частину цієї енергії на хемічну. Тварини споживають рослини, їхній метаболізм перетворює хемічну енергію на кінетичну. Взаємне складне тяжіння сонця та інших планет формує земну орбіту й відтак визначає, скільки електромагнетної енергії ми дістанемо, скільки хемічної енергії створять рослини, й на яку кількість кінетичної енергії перетворять її тварини; ці чинники визначають усе решту.

Близько 12 700 років до н. е. Земля рушила Великим Енергетичним Ланцюгом вгору. Більше сонцевого світла означало більше рослин, більше тварин і більший вибір людині — скільки їсти, скільки працювати, скільки відтворюватися. Кожна людина та кожен невеликий гурт комбінували можливості у свій спосіб, але загалом люди зреагували на рух угору вздовж Великого Енергетичного Ланцюга так само, як рослини та тварини, що їх вони споживали: люди множилися. На кожну людину, що жила близько 18 000 років до н. е. (їх було десь півмільйона), біля 10 000 років до н. е. було вже дванадцятеро людей.

Люди сприймали глобальне потепління залежно від того, де вони жили. В південній півкулі великі океани пом'якшили вплив кліматичних змін, північ побачила величезні контрасти. Збирачі в басейні майбутнього Чорного моря пережили катастрофу, мешканцям узбережних рівнин було не набагато легше.