Іен Меттью Морріс - Чому Захід панує - натепер

означало б, що східняки та західняки справді біологічно відмінні.

Подібно до багатьох інших теорій, багаторегіонність може мати різні інтерпретації. Деякі китайські науковці наполягають на тім, що Китай  винятковий, бо — як пише газета Чайна Дейлі — «сучасні китайці походять з території теперішнього Китаю, а не з Африки».[43] Однак від кінця 1990-х років з'являються дані, що неухильно свідчать проти такої думки. У східній Азії відносно мало аналізували давню ДНК, ще менше було досліджень, що підтверджували б багаторегіонний підхід. Автори одного з Y-хромосомних дослідів навіть дійшли висновку, що «дані не підтверджують навіть мінімального внеску місцевих гомінідів до походження анатомічно сучасних людей у східній Азії».[44] В Європі початкові студії неандертальської мітохондрійної ДНК виявили нульовий перетин з мітохондрійною ДНК сучасної людини (і отриманою зі скелетів віком 24 000 років, і взятою від живих європейців), із чого випливає, що неандертальці та Homo sapiens взагалі не схрещувалися, а можливо, не могли цього робити. Нині розшифрування повного неандертальського генома засвідчило, що це твердження перебільшене й що свого часу неандертальці викликали в Homo sapiens достатньо пристрастей, аби залишити невеличку позначку на нашій ДНК, й водночас що ця позначка точнісінько та сама скрізь від Франції до Китаю. Скрізь у Євразії люди (у великих групах) здебільшого однакові.

Дебати щодо багаторегіонних джерел тягнуться далі, і зовсім недавно, 2007 року, було проголошено, що нові знахідки з Чжоукоудяня та Сюйчана засвідчують походження сучасної людини від Homo erectus в Китаї. Однак одночасно з оприлюдненням інформації про ці знахідки інші науковці забили, здається, останнього цвяха в багаторегіонну труну. Їхній складний множиннорегресійний аналіз вимірів понад шести тисяч черепів показав, що з урахуванням клімату варіяцїї типів черепів в цілому світі фактично згідні з даними за ДНК. Вихідці з Африки протягом останніх шістдесяти тисяч років начисто витерли з грифельної дошки все, що там було протягом попередніх півмільйона років.

Расистські теорії, що обґрунтовують панування Заходу біологічними аргументами, насправді безпідставні. Люди, у великих групах, однакові скрізь, де ми їх бачимо, і всі ми успадкували від африканських предків той самий невгамовний винахідливий розум. Самої лише біології недостатньо, аби пояснити, чому Захід панує.

Передісторичні Пікасо

 

тже, якщо расові теорії неправильні, то де почалися Схід та Захід? Протягом понад ста років багатьом європейцям відповідь видавалася очевидною. Вони впевнено стверджували, що, навіть якщо не брати до уваги біологію, європейці від самого початку такого явища, як сучасна людина, просто переважали східняків своєю культурою. Перше зі свідчень, що їх переконали, постало 1879 року. Книжка Чарлза Дарвіна Походження видів, надрукована за два десятиріччя до того, зробила пошук викопних речей респектабельним тобі багатьох джентльменів, і, як багато хто з його класу, дон Марселіно Сане де Саутуола взявся шукати печерних людей у своєму маєтку в північній Іспанії. Одного дня, взявши з собою доньку, він відвідав печеру Альтаміра. Археологія не надто тішить восьмирічних дітей, тому поки Саутуола роздивлявся дно печери, маленька Марія бігала навколо. Багато років по тому вона розповіла інтерв'юерові, що раптом побачила на стелі якісь фігури. Дівчинка покликала батька: «Тату, дивися, бики!»[45]

Усі археологи мріють про мить «О Боже ж мій!» — мить цілковитої неможливости, коли час зупиняється і все зникає перед обличчям неймовірного, благоговійного відкриття. Небагато археологів відчули це хоча б один раз, і, можливо, жоден археолог ніколи не мав нічого подібного взагалі. Саутуола побачив бізона, оленя, шар за шаром багатоколірних тварин, що вкривали двадцять футів печерної стелі, згорталися клубочками, хвицялися, весело стрибали. Кожна з них була передана чудово, з повним відчуттям руху. Коли багато пізніше печеру відвідав Пікасо, він був приголомшений. «Ніхто з нас не вміє так малювати, — сказав він, — після Альтаміри все решта — то занепад».

Першою реакцією Саутуоли був сміх, але дуже скоро він був «такий щасливий, — згадувала Марія, — що ледве міг говорити».[46] Поступово він пересвідчився, що живопис справді давній (за останніми дослідженнями, деяким малюнкам понад 15 000 років). Однак 1879 року цього ніхто не знав. Насправді, коли 1880 року Саутуола представив стоянку на Міжнародному конгресі з антропології та передісторичної археології в Лісабоні, професіонали засміяли його й зігнали зі сцени. Всі знали, що печерні люди не могли творити таке мистецтво, й зійшлися на тому, що Саутуола був або брехуном, або дурнем. Саутуола — справедливо — сприйняв це як образу своєї чести. Через вісім років він помер розбитим. Його мить «О Боже ж мій!» зруйнувала його життя.

Аж 1902 року головний критик Саутуоли нарешті відвідав Альтаміру й прилюдно визнав, що був неправий. Відтоді знайдено кількасот передісторичних печер із живописом. Одну з найефектніших з них, печеру Шове у Франції, відкрито зовсім недавно, 1994 року, в такому доброму стані, що видається, ніби малярі вийшли швиденько перехопити по шматку оленячого м'яса й зараз будуть назад. Одному з малюнків тридцять тисяч років, що робить його одним з найдавніших слідів нових людей в західній Європі.

Ніде в світі не знайдено нічого подібного до цих печерних розписів. Міграція нових людей з Африки змела всі відмінності, пов'язані з Мовіусовою лінією, та всі біологічні розбіжності між ранніми видами мавполюдей. Але чи маємо ми вважати справжнім початком особливої (та вищої) західної традиції унікальну творчу культуру, що заповнила північну Іспанію та південну Францію передісторичними Пікасо?

Відповідь лежить, хоч як це дивно, у замерзлих пустищах Антарктики. Щороку там випадає сніг, що ховає попередні сніги й стискає їх у тонкі шари криги. Ці шари подібні до хроніки прадавньої погоди. Відокремлюючи їх, кліматологи можуть поміряти їхню товщину, сказати нам, скільки випало снігу, встановити баланс ізотопів кисню, виявити температури та порівняти кількості двоокису вуглецю та метану, що відбивають тепличний ефект. Але буріння кернів крізь крижані покриви є одним з найскладніших завдань в науці. 2004 року європейський гурт завершив буріння антарктичного покриву на глибину майже дві милі, дійшовши до шарів віком 740 000 років, до днів, коли неандертальці були лише блимком у оці якоїсь мавполюдини. Науковці зробили це попри температури, що взимку нижчали до -58°F і ніколи не підіймалися вище за -13°, мусили почати спочатку, коли 1999 року поламався бур, і мусили на останній сотні ярдів замінити наконечника бура пластиковим мішком, заповненим етиловим спиртом.

Результати, що їх оці суперчоловіки та супержінки від науки витягли з-під криги, дали змогу дуже чітко зрозуміти одну річ: митці Альтаміри жили