uriev - Шість оповідань, uriev

Нічого, скоро трохи порозумнішає.

Напоумити б її просто зараз, наставити на шлях істинний! Але краще поводитися тихо. Бо раптом порушиш звичний алгоритм подій. Відпрацьований сюжет полетить під три чорти і знову починай заново.

Ось і доводиться терпляче чекати, ховаючись у куточку. На щастя, немає потреби постійно стежити за дійовими особами, прислухатися до розмов. Усю цю сцену і діалоги знає буквально покадрово. Залишається хіба що із затаєною зловтіхою глумитися над недалекими вчинками двійниці, які лише погіршують ситуацію.

Усе це твоя провина, дурепа. Не моя.

Чоловік раптом хапає дитину на руки, біжить у коридор. Жінка поспішає за ним.

Пора.

Те, що потрібно, заховано в колисці. Тоді, повернувшись додому з вечірньої прогулянки, намагаючись швидше й зручніше уложити спляче малятко, автоматично підсунула ключі під матрац колиски, щоб не заважали. І зовсім про це забула.

Саме час їх звідти забрати.

А батьків із дитиною, які раптом опинилися віч-на-віч із замкненими дверима, охоплює натуральна паніка.

— Не можу знайти, — мало не ридає жінка. — Їх ніде немає!

— Уважно скрізь подивися!

— Немає! — руки вже тремтять, а по щоках котяться непрохані сльози. — Ні в дверях, ні на гачку, ні на тумбі.

Ну звісно ні, шелепа. Тому що вони в мене.

— А твої де? — у голосі жінки звучить відчайдушна надія.

— Мої? Зараз, дійсно, де ж мої... Блін, у джинсах, напевно. А джинси...

У кімнаті, ясна річ. Де їм ще бути? Бовтаються на вішалці.

Жінка завмирає в коридорі, а чоловік, вилаявшись, поспішає назад у кімнату шукати свою пару ключів. Ні щоб дитину спочатку дружині залишити.

Поки сімейство метушиться, обережно, намагаючись залишитися непоміченою, просувається вздовж стіночки до вхідних дверей. Щосекунди побоюючись того, що її, поки крадеться, містичним чином зараз виявлять, накинуться удвох, відберуть зв'язку. І замість втечі вийде черговий кошмарний фарс.

Спалах, який відбився в дзеркалі за спиною, на мить освітлює вхідні двері багряним полум'ям. Удар настільки потужний, що земля йде з-під ніг.

Двійниця, звалившись на карачки, відкашлює вапно і ще нічого не розуміючи, повзе до порога кімнати, де затримався чоловік із донькою.

Утім, усе це вже чужі проблеми. Схопившись за дверну ручку, утримується на ногах. Обережно вставляє ключ у замкову щілину. Навіть не віриться, що все настільки просто. В останній момент напевно виникне щось непередбачуване. На кшталт чортика з табакерки.

Клац, — прислухається до звуку замка з увагою зловмисника, який вскриває сейф, — клац, клац!

Поштовх — двері слабо відчиняються назовні. Смужка світла проникає всередину, осяюючи темряву передпокою. Відбиваючись у дзеркалі, злегка розвіює густе марево.

Довгоочікувана свобода.

Швидко покинувши квартиру, замикає за собою замок. Приникає наостанок до дерматину, прислухається — що відбувається всередині? Задоволено киває головою: бийся пташка, співай до знемоги в сілках — ти замкнена навіки. Засовує ключі в кишеню халата, уявляючи ніби викидає.

А ось і блочне приміщення, в яке відчайдушно прагнуло потрапити сімейство.

Натискає кнопку ліфта, все ще очікуючи раптового підступу. Але підйомник тихенько шарудить і кабіна незабаром привітно відкривається.

Вийшовши з під'їзду, на мить завмирає. Світло у дворі незвично яскраве, машини, які проносяться повз — занадто натуральні, а люди — мало того, що нереально рельєфні, так ще й розслаблені якісь, неквапливі. Чи то давно звикли до щоденних загроз, чи просто змирилися, нехтуючи безпекою.

Виникає нова перешкода — коротка драбинка біля під'їзду, яку потрібно подолати. А вона ще така слабка...

Здається, найменший порив вітру і її ніби ту Дороті понесе за тридев'ять земель. Де злий чарівник... чи чарівниця... уже забула хто з них, хто... мріє спустошити планету, занапастити людство... Вибирайся потім заново з країни Оз, загадки розгадуй.

Обережно перебираючи ногами, неквапливо спускається сходами. Йде вздовж вулиці без розбору, куди очі ведуть. Завмираючи від кожного різкого, несподіваного звуку.

Навколишній світ зовсім не простий. То цуцики гризуться між собою, то діти починають так кричати від радості, що відразу стає моторошно. Хтось раптово плаче і цей плач не зупинити, не вимкнути уявним клацанням пальцями.

Дійшовши до дитячого майданчика, де матусі вигулюють своїх недозрілих нащадків, сідає на лавочку. Одна з жіночок, побачивши «новинку» першою, поспішно підштовхує подружку в бік.

— Глянь на це опудало.

— Що? О, Господи!

— От і я кажу.

— А! Так це, напевно, та сама?..

— Вона. Мабуть, зовсім поїхала.

— Бідолашна. Все-таки шкода її. Пережити весь той жах… Ми якраз вискочили тоді у двір. Там вибухи, тут приліт, скло кругом сиплеться... І потім цей крик. Боже, як страшно вона волала! Уся округа, напевно, чула. Ну, я тобі вже розповідала.

— Так, ми теж чули.

Ось, поди ти! Навіть не посоромляться. Безмозкі пліткарки. Утім, мова не про неї. А про іншу, тепер замкнену.

Хоча чому дивуватися? Виперлася у двір в халаті й домашніх капцях. Розпатлана, опухла. Чисто голодуюча сирітка на пероні.

Матусі продовжують голосно пліткувати, але слухати їх одразу перестала. Адже на сонечку добре, так тепло. І повітря ласкаве, освіжаюче, хвилююче.

Квочкам, звісно, невтямки, що перед ними зовсім інша людина. Якій немає необхідності брати на себе чужу роль. Натягувати похмуру маску, заливатися сльозами, ламати руки, кричати як ненормальна і все таке інше. Навпаки, вона має легкість і свободу, якої у цих тупих клуш ніколи не буде. Ось зміцніє трохи після хвороби і переверне їм свідомість! Дасть ще чимало свіжих приводів попліткувати.

***

Раптом бачить себе в дамському туалеті. Мабуть, на мить задумалася і злегка випала з життя. Оновлювала макіяж, але дзеркало, лукавий пристрій, вічно норовить несподівано відкрити портал у паралельну реальність — де вибухи і смерть. Ось рука і здригнулася — слід від помади застиг на підборідді.