uriev - Шість оповідань, uriev

Тітка спробувала перехопити зап'ястя і хоч ненадовго утримати увагу.

— Послухай мене, люба. Ну, будь ласка.

Розмови не вийшло. Спіймавши старечу кисть, ударила вільною долонею по суглобу і заламала їй руку за спину. Звідки тільки сили взялися.

— Що ти робиш, — загорлопанила тітка, — мені ж боляче! Відпусти, божевільна!

Тиснучи на лікоть, видворила мегеру в коридор.

Біля виходу виникла маленька заминка — не так-то просто відчинити двері, продовжуючи завдавати больового впливу. Ледь послабила захват і мегера, скориставшись моментом, відчайдушно вирвалася. Вчепилася у зв'язку, що висіла на гачку.

Зав'язалася запекла боротьба. Довелося впитися зубами пенсіонерці в зап'ястя. Та мимоволі розтиснула кулак — ключі впали на підлогу.

— Ось так, залиш, — ядовито прошепотіла їй на вухо. — Вони тобі більше не знадобляться.

Виштовхала чортівку за поріг.

— І щоб я тебе тут більше не бачила! — прокричала вслід. Грюкнула дверима, не даючи можливості висловитися у відповідь. Замкнула замок.

Досить. Більше не буде вторгатися без дозволу. Дратувати, відволікати. Робити недоречні зауваження, ускладнювати життя. Заважати знаходити відповіді.

Нахилилася, щоб підняти запасну зв'язку з підлоги... і тут її пройняло наскрізь.

Ключі, ось воно! Тепер зрозуміло, чому слово так відгукнулося. Усе остаточно стало на свої місця.

Спішно повісила зв'язку назад на гачок.

Тітка тим часом почала щось кричати, відчайдушно стукати у двері. Потім, мабуть одумавшись, згадала про вхідний дзвінок. Почала знову і знову клацати на кнопку — поки пташина трель не захлинулася від свисту.

Хоч лоба розбий, стара відьмо, тобі тут нізащо не відчинять!

Вона, звісно, ще повернеться. Почне знову дзвонити, стукати. Потім приведе підмогу. Покличе сусідів, викличе пожежну, швидку, поліцію. Кого ще?.. Доведеться кожне таке посольство спокійно зустріти та зі зверхньою посмішкою відвадити.

Але це все потім, коли зміцніє. Поки що потрібно якнайшвидше знайти таблетки. Куди тітка їх поділа?

Погляд мимоволі падає на дальній кінець коридору. Та сама кімната.

Звісно! Саме там і сховала.

На мить оробіла навіть. Як зараз перед очима — червоний спалах, збиваючий з ніг удар, густі клуби диму. Вапно, що засипало обличчя, потрапило в рот. Темрява, що раптом змінила електричне світло. Кімната, яка в одну мить перетворилася наче на склеп. Незрозуміла діра в стіні. Холодне повітря, що задуває з вулиці. Мерехтливі вогні міста вдалині. І щось іще, застигле на підлозі — неохайне, безформне, присипане уламками.

Всупереч сум'яттю, нічого моторошного за дверима не виявилося. Ремонт до невпізнання змінив місце. Біла стеля, рожеві стіни, гомогенний лінолеум. Пахне свіжою фарбою. Ніби в нову квартиру в'їхала.

Побачене викликає приємне відчуття. Повна свобода творчості. Тільки їй вирішувати, чим надалі захоче оточити себе. Якою буде нова реальність.

Можна нанести на стіни красиві зображення. Панораму вечірнього Нью-Йорка з одного боку, а з іншого — Снігову королеву, що сидить у північних чертогах на високому троні серед геометрично вивірених нагромаджень торосів. Додати на стелю зоряне небо...

Заради сміху можна зобразити щось таке, гротескове. Бенкет під час чуми, спалення відьом. Палаюче місто, зруйноване бомбардуваннями.

Або залишити все як є і понатикати меблів. Корисно і раціонально, як у всіх. Але це справи майбутніх днів, тепер потрібно розібратися з минулими. Раз і назавжди.

Ясно одне, подумала, обережно прикриваючи за собою двері, ліків тут немає.

На кухні їх теж не виявилося. Довелося повернутися в маленьку кімнату і поритися в комоді.

З одним тітка має рацію — рано чи пізно доведеться вийти на вулицю. От тільки в чому? Почала з деяким здивуванням перебирати речі. Якісь вони не рідні. Тьмяні джинси, однотипні футболки, непомітні светри. Нічого такого, що виділяється, що здатне створити яскравий образ, який запам'ятається. Начисто позбавлений смаку гардероб.

Погляд ненадовго затримався на телескопі. Ну, із цим зрозуміло. Викинути — непрактично. Краще продати.

Повернулася до тумбочки. Відкрила дверцята, висунула шухлядку. Там пропажу і виявила. Виходить, карга їх навіть не ховала. Просто переклала з кришки в середину. От, с-стара!

Цього разу треба все зробити правильно. На щастя, більше не доведеться діяти наосліп. Мозаїка склалася повністю.

Із цими думками ковтнула пігулки — скільки встигла вичавити з упаковки, водночас зосереджуючись на іншій «тій самій» кімнаті, розташованій десь за горизонтом подій, поза часом та простором.

З'явилася в потрібному місці. Незрима, хитка, безтілесна. Але вже готова набути остаточної, істинної форми. Скільки разів доводилося спостерігати події крізь призму жінки, що насторожено сидить нині на ліжку? І зуміти нарешті дистанціюватися від неї, побачити в ній лише безвольного, приреченого на заміну двійника.

За вікном одразу лунає виття сирени — низьке, довге, дратівливе. Значить і час той самий.

Утім, видіння завжди проносяться швидше, ніж триває реальність. Події немов підштовхують одна одну, поспішаючи вкластися у фазу швидкого сну.

— Не наближайся до вікна! — нервує чоловік. 

Звук його голосу звичним жахом відгукується в грудях, але з полегшенням згадує, що звертаються взагалі-то не до неї.

Навіть не думала. За мене не турбуйся.

Зате інша, сповнена цікавості, не зважає на застереження. Щосили мчить на карачках. Присівши біля вікна, розсовує пальцями жалюзі.

Тільки подивися на неї! Диявольськи налякана, але поки ще хоробриться. Навіть чоловіка хоче окриком поставити на місце. Дурне дівчисько, дивним чином впевнене, що біда обов'язково мине. На чому взагалі ґрунтується ця божевільна думка? Коли навколишній світ кричить протилежне — рятуйся, поспішай!