uriev - Шість оповідань, uriev

Навіть не помітила, як, спостерігаючи за щасливим сімейством, просочилася крізь скло, і сама опинилася в тихому дворі. Захотілося прилягти на підстилці поруч із ляльковим будиночком. Ненадовго забутися...

Ось тільки їй тут не місце. Подібні сни — справжні пастки. Оманливі спогади про майбутнє, якому не судилося здійснитися.

Закохані частенько мріють під ковдрою про власний котедж, хоча зазвичай розуміють, що безтурботне життя в передмісті їм навряд чи світить. Просто приємний самообман. Саме в таку фантазію, яка одного разу відклалася десь серед безкрайніх глибин свідомості, її тепер і занесло. Персональна долина Лети, край солодкого забуття.

Однак, захопившись вигаданим життям, легко втратити справжнє. Варто ненадовго послабити пильність, піддатися чарівній місцевості, і розум застрягне тут назавжди. Потрібно вибиратися, скоріше вибиратися звідси. Геть із театру тіней!

Відчувши інстинктивний жах, негайно кидається бігти.

Високий паркан її більше не зупинить. Це всього лише сон, а вона дещо про них знає. Насправді немає ні будинку, ні галявини. І жінки теж, замість неї тепер інша. Немає Сергія, немає Сонечки...

Якщо мчати навпростець, не роздумуючи, предмети й об'єкти швидко розпливаються, втрачають реальні обриси, зливаються в суцільне тло — чорний Лате.

Морок до останнього намагається її втримати. Простір миттєво підлаштовується під намір вирватися за його межі. Коридор подовжується, набуваючи рис нескінченності.

За спиною, навздогін, лунають настирливі, дратівливі удари долоньок, гуркіт сміху, брязкіт поцілунків. Приголомшливі й інтенсивні спочатку, невдовзі вони змішуються в одноманітний рокіт. Шум пташиних крил, що безладно розноситься в порожнечі.

Ще одне невеличке зусилля над собою і досягаєш, нарешті, порогу кошмару. Вириваєшся, падаєш...

***

...різко прокидаєшся.

Пульс зашкалює. У грудях лупить із такою частотою, ніби серце ось-ось розіб'є інфаркт. Тіло знемагає від болю. На лобі щось мокре, неприємне.

Телескоп, немов німий докір, стирчить на колишньому місці. І тітка тут. Сидить як ні в чому не бувало на табуреточці, спостерігає із загадковим виглядом. Переляк від пробудження синхронно відбивається в очах пенсіонерки — та в свою чергу лякається.

— Вдих-видих, вдих-видих, — поспішно радить вона. — Ось так! Молодець.

Трохи віддихавшись, розуміє, що до чола прилипла волога ганчірка. Добре б не та, якою напередодні протирали пил. З огидою відкидає клапоть убік.

— Все ще тут?

— Не все ще... ти, напевно, зі вчора поплутала, — скрушно відмахується тітка, — не так давно прийшла, насправді.

— І якого біса тут робиш?

— Я в'язала. А потім дивлюся, ти так уві сні: і туди, і сюди... моторошно. І вся гориш. Намагалася розбудити, але ні в яку. Ось — ганчірочку намочила, приклала. Бачиш, допомогло.

— Ти як сюди потрапила взагалі?

— Ну, даєш! Так само як учора і всі інші дні. Хіба не пам'ятаєш? У мене запасні ключі. Сама їх мені дала.

Щось у слові «ключі» раптом зачепило. Дивно відгукнулося в грудях. Але зараз не до цього.

— По-моєму, я тебе не запрошувала!

По обличчю тітки пробігла тінь сумніву.

— Не те щоб запрошувала, — спробувала пояснити вона ситуацію. — Просто ти дуже довго хворієш і ось я тут прибираю...

— Прибиральниця?

— ...готую, доглядаю...

Болісно зморщилася, підбираючи відповідне слово:

— Кухарка? Нянечка?

Обличчя пенсіонерки виразило крайнє здивування.

— Що за нісенітниця? — вигукнула вона. — Я мама, мама! Невже справді не впізнаєш?

— Маячня якась, — відповіла холодно.

Тітка схопилася за серце. Простягнула зморшкуваті долоні.

— Донечко, ти що?

— Голоблі поверни!

— Вибач, я... — остаточно загубилася, абсолютно не розуміючи, як поводитися в такій ситуації. Потім знайшлася. — Може, хочеш поїсти? Там супчик залишився. Дуже корисно для здоров'я і взагалі.

У першу мить мало не кинулася на неї з нігтями — кусаючись і дряпаючись. Але раптово одумалася. Так просто мегери не позбутися. Краще змінити тактику. До того ж суп, здається, і справді нічого.

— Мабуть, хочу.

Пенсіонерка одразу розквітла.

— Ну, молодець. Ось це — по-нашому!

За кілька хвилин юшка вже диміла на тумбі.

— Ти їж, їж. Я поки що помовчу. Не буду псувати апетит.

Але мовчати стара відьма не вміла.

— Уяви, я все вияснила, — практично одразу не втрималася вона. — Тепер, коли ти потроху оговтуєшся... Розумієш, моєї пенсії на все не вистачає. Бажано якнайшвидше відновити документи. Для початку паспорт, папери на квартиру. Потім оформити, ти вже вибач, свідоцтва про смерть близьких. Почнеш отримувати допомогу від держави, потихеньку встанеш на ноги. Ти ще така молода. Нове життя... Ні, я не сперечаюся — буде складно. Але не хвилюйся. Я весь час буду поруч.

Нічого крім відрази до цієї безпардонної промови не відчула. Однак постаралася підіграти.

— Добре.

— Справді? — сплеснула тітка долонями. — Розумничка! Робиш успіхи просто на очах. Тільки з пам'яттю ще трохи того, не подружилася. Нічого, скоро подружишся. Упевнена, це все через таблетки.

Останні слова насторожили.

— А що з ними не так?

Відчувши, ніби ступає по тонкому льоду, мегера помітно захвилювалася.

— Головне, не нервуй. Ти приймаєш їх занадто довго, а лікарка сказала...

Терпіння разом скінчилося. Хоча сподівалася випровадити пенсію хитрістю, далі стримуватися не зуміла. Мало того, що ця мерзенна особа поводиться так, ніби перебуває вдома і безперестанку ляпає язиком, так вона ще й заважає...

— ...давно пора припинити прийом. Ось!

Відклала ложку вбік, облизнула губи.

— Пішла геть, — процідила крізь зуби.

— Зрозумій, донечко. Я з найдобріших...

— Геть! — завищала, відчайдушно розмахуючи руками.