Аріда Демоніар - Я просто загадала бажання , Аріда Демоніар

12 глава — Затишшя перед бурею

12-1 Арсен 

 - Ти впевнена, що якщо сидітимеш ззаду, твої повірять, що між нами щось є? — цікавлюся у Цісаренко, варто їй взятися за ручку задніх дверей мого авто й спробувати їх відчинити. Зрозумівши яку помилку вона щойно ледь не допустилася, Лєра сідає поруч зі мною і тут же, помітивши іграшку захоплено вигукує: 

- Ой, майже така сама, як у мене! Це ж треба!

- І справді, якась схожість є, — відповів я, а потім повернувшись до неї запитав, — То може хоча б щось трохи розповіси про себе? Ну й про своїх рідних, знайомих? — ні, само собою зрозуміло, що мені ця інформація ні до чого чи як казав покійний дядько Василь — «Воно тобі треба, як ото корові сідло». Але ж якщо грати, то вже до кінця, як на мене.

- Ну, — якось невпевнено промовила Лєрка, що взагалі на неї не схоже, проте все ж таки поступово почала розповідати.

  Не повірите, проте я ніколи не думав, що з такою цікавістю буду слухати про себе всілякі цікаві історії, при цьому постійно думаючи впізнає мене врешті-решт Цісаренко чи ні? Бо от чесне слово, навіть якось трішки образливо було. 

- І от ти уяви, — продовжує тим часом вона розповідати чергову історію, — я, нічого не підозрюючи беру й сідаю прямісінько на тістечко. Зараз це виглядає досить таки смішно, як на мене, але тоді я була готова його прибити, адже саме того дня на мені була нова спідничка.

   О так, це я добре пам'ятаю. Особливо, коли вона запустила у мене помідором, а той попав прямісінько у стіну. Ну, а потім нас обох залишили після уроків прибирати клас.

   Лєра ще багато чого розповідала цікавого з нашого з нею дитинства, поки не дійшла до епізоду з Поліною.

- І що ніхто з вас навіть не додумався запитати у близьких чи знайомих номер мобільного одне одного й зателефонувати? — поцікавився я, після того, як Цісаренко розповіла мені про ту неприємну історію. 

- Як бачиш, — відповіла вона, тяжко зітхнувши, — Ні, Арсена зрештою можна зрозуміти, адже це буквально через мене йому довелося залишити батьків та поїхати вчитися закордоном, — слухаю й не вірю власним вухам, що все це чую. Що ж напевне люди таки дійсно змінюються з роками, як от Лєрка, наприклад.

- І все ж таки, як на мене, — промовив я,  — йому слід було б першим зробити крок до примирення.

  «Ну-ну... Хто б говорив», — єхидно обізвався мій внутрішній голос.

- Навіть не дивлячись на те, що це я його на це підштовхнула? — запитала тим часом у мене Лєра.

- Саме так. Я звісно не хочу сказати, що хтось із вас винен більше, а хтось менше. У тому, що сталося, винні обоє, як він, так і ти, — якщо на церемонії вручення Оскара, випадково так, на одну статуетку виявиться більше, то прохання упакувати й відправити Новою поштою. Адресу так і бути, скину.

- Та я це розумію, — зітхнувши, промовила Цісаренко, — От тільки... Я майже стільки років нікого не бачила, крім рідних звісно. Що.., — вона різко замовкла й заплющила очі.

- Я впевнений, що він уже давно не тримає на тебе образи.

- Як би мені хотілося, щоб це так і було, — тихо, не розплющуючи очей, промовила між тим Лєра.

   Я й справді, вже давно на неї не ображався, а по суті не було й за що. Адже, якщо добре поміркувати, то зрештою я сам дозволив у все те себе втягнути.

 

12-2 Валерія

  І все ж колір його очей, зухвала посмішка, навіть деякі жести... Все це так нагадує мені Арса... Так, саме його, а не Михайла¹, хоча вони й дуже схожі між собою.

 Сідаю до машини й «чіпляюсь» поглядом за новорічну кульку, що висить у Мишка на дзеркалі.

- Ой, майже така сама, як у мене! Це ж треба! — голосно вигукую, не стримуючи власних емоцій. На іграшці, як і на моїй також зображені хлопчик з дівчинкою.

- І справді, якась схожість є, — відповів між тим  він, сідаючи за кермо,  — То може хоча б щось трохи розповіси про себе? Ну й про своїх рідних, знайомих? —  тут же додав він.

- Ну, — я дівчинка не сором'язлива, якщо раптом що. А тут... Навіть не знаю, як пояснити, що зі мною відбувається. Та зрештою все ж таки беру себе, як то кажуть у руки й починаю розповідати, занурюючись разом з цим одночасно у спогади.

- І от ти уяви, я, нічого не підозрюючи беру й сідаю прямісінько на тістечко. Зараз це виглядає досить таки смішно, як на мене, — весело  промовила я, — але тоді я була готова його прибити, адже саме того дня на мені була нова спідничка, — про те, що здебільшого постраждала не так вона, а дещо інше, я вирішила промовчати.

   Зрештою, я багато про що йому розповіла.  Згадала, як би мені того не хотілося, й за ситуацією з братом та Поліною. Хоча вже минулого чимало часу та я й досі почуваю себе винною. І чим я тоді тільки думала? Точно, що не головою. Та ще й Арса втягла у це лайно, а у результаті...

- І що ніхто з вас навіть не додумався запитати у близьких чи знайомих номер мобільного одне одного й зателефонувати? — запитав Мишко дослухавши до кінця мою розповідь та ні разу мене при цьому не перебивши, як це іноді робили ті з ким я свого часу зустрічалася. Взяти, наприклад того ж самого (тьху ти, й згадувати не хочеться) Вовку. Хоча, не буду душею кривити, я вперше за стільки років наважилася з кимось цим поділитися.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍