Аріда Демоніар - Я просто загадала бажання , Аріда Демоніар

  - Як бачиш, — тяжко зітхнула я, — Ні, Арсена зрештою можна зрозуміти, адже це буквально через мене йому довелося залишити батьків та поїхати вчитися закордоном, — невже я й справді його виправдовую? Навіть дивно якось.

- І все ж таки, як на мене, йому слід було б першим зробити крок до примирення.

- Навіть не дивлячись на те, що це я його на це підштовхнула? — запитала, поглянувши при цьому на Мишка.

- Саме так. Я звісно не хочу сказати, що хтось із вас винен більше, а хтось менше. У тому, що сталося, винні обоє, як він, так і ти, — не відриваючи погляду від дороги промовив він.

- Та я це розумію. От тільки... Я майже стільки років нікого не бачила, крім рідних звісно. Що.., — я різко замовкла й заплющила очі, бо просто не знала, що ще можна до цього додати.

- Я впевнений, що він уже давно не тримає на тебе образи.

- Як би мені хотілося, щоб це так і було.

   «А що, коли Арсен все ж таки не приїде? Або якщо й приїде, то не сам?», — чим ближче ми наближалися до будинку хрещеної, тим частіше мене почали відвідувати тривожні думки.

   «Але ж і ти не сама приїдеш», — натякнув на це внутрішній голос.

- А взагалі то, це нечесно, — вирішую врешті-решт порушити тишу. Тим більше, що я не звикла довго сумувати.

- Ти це про що зараз? — здивовано запитав Мишко.

- Ну, як про що? Я тобі про себе розповіла, а про тебе натомість нічого не знаю. От я й кажу, що це нечесно.

- Та у мене й розповідати ніби такого нічого немає. 

- А якщо добре подумати? — якщо він сподівався, що я від нього відчеплюся, то даремно.

- Ну, якщо добре подумати, то... Але на це може не вистачити часу, — поспішно промовляє Мишко.

- Їхати нам ще десь приблизно годину, — кажу йому, — то ж часу вдосталь.

 12-3 (Арсен)

  Я вам так скажу — якщо свого часу вам не доводилося на власній шкірі відчувати, що значить бути загнаним у глухий кут, то ліпше не ризикувати. Особливо якщо сам власними руками себе ж туди й загнав.

- От тільки не кажи, що ти у дитинстві був слухняним хлопчиком, — промовила між тим Цісаренко.

- Ну так, — тут же хапаюся за «рятівну соломинку», — я був не тільки слухняним, але й чемним.

- Початок дуже цікавий, мені подобається.

- І от цей хлопчик ріс, ріс і виріс. Гаразд, хмурчик, — не помічаю, як називаю Лєру одним із тих прізвиськ, яким нагородив, коли ми були дітьми, — так вже й бути, розповів про себе. Отже, слухай, — на якусь мить у мені «прокинувся» покійний дід Тимко, — уважно, бо історія буде довгою. Народився я оце значить.., — от хто б подумав, що у мене з роками з'явиться талант щось придумувати на ходу, додаючи дещо з того, що було насправді. Як от, наприклад про фігурне катання. Саме так, не хокей, а фігурне катання.

- Ну, тепер хоча б зрозуміло, чому ти тоді запропонував, що ми нібито познайомилися на ковзанці, — посміхаючись промовила Лєра, — Ми з тобою хоча й знайомі лише пару днів, але у мене таке дивне відчуття, що я тебе знаю  вже досить давно.

  «Звісно, що знаєш», — так і хочеться промовити ці слова вголос та я себе стримую. 

- Не знаю, може я так думаю через те, що ви з ним чимось схожі, — продовжила тим часом вона.

- З ним, це з ким? — вдаю, що не зрозумів про кого саме йде мова.

- З Арсеном. Між іншим, він також ходив на фігурне катання.

- Це ж треба, — промовив я, вдавши, що це неабияк мене здивувало, — який збіг.

- Ага. Слухай, — Лєра пильно поглянула на мене, що я навіть подумав:

   «Вона все-таки спромоглася мене розкусити», — я вже навіть приготувався до того, що Цісаренко зараз почне говорити, який я поганий та ще щось до цього подібне. Але натомість почув зовсім інше:

- Я можу тебе дещо попросити? Тут просто така справа, — вона злегка почервоніла й опустила додолу погляд, ну точно, як той кіт зі Шрека². Стоп! А це взагалі щось нове. Щоб Лєрка та... Ні, це взагалі на неї не схоже.

  «Ага, — єхидно замітив внутрішній голос, — ти ще взагалі скажи, що це не вона, а її сестра-близнючка, яку викрали у дитинстві. Ну, прям якась мильна опера».

- Я просто не знала, що все ж таки поїду й тому зовсім не придбала ніяких подарунків. Їхати з порожніми руками, ну, ти розумієш, сподіваюся,— це прозвучало подібно до того, коли тебе викликали у школі до дошки розповісти вірш, а ти заявляв, що не вивчив його, — а тут неподалік є невеличка крамничка, — продовжила між тим вона, — якщо ти не проти, звісно, то я б хотіла туди зайти й дещо купити.

- Авжеж не проти, — відповів на це я. 

____________________

Михайло¹ — тут мається на увазі двоюрідний брат Арсена (прим. автора).