Олена Воля - І буде життя, Олена Воля

Вночі знову лунала тривога. Навіть було чути як летять безпілотники. Захисники неба справилися з непроханими гостями. По містах подекуди уламки нанесли збитків. На щастя без людських жертв.

Шкода майна, бо це людська праця. Сім'я роками облаштовує свій дім, обмежує себе у чомусь. А в одну мить усе руйнується. Руйнується злощасним творивом нелюдів. Справді, один і той же винахід може одночасно бути і благом і небезпекою. Все залежить від рук, в яких опиниться. Точніше від думок в головах тих, хто має владу. Якби ж усі правителі мали мудрість Соломона... Але ж не всі у серці мають Бога...

Мілана не виспалася, але відчувала себе енергійною. Сьогодні мав відбутися музичний фестиваль. Сьогодні вона показуватиме дітям відеозвернення воїнів, справжніх патріотів, захисників їхнього спокійного дитинства. Всі сюжети вона передивлялася разів десять. Знала майже кожне слово. Вдивлялася в усі деталі. Бо все це повинно мати продовження, їм потрібно охопити якомога більшу аудиторію.

− Мілана Романівна, а Наталя з дев'ятого класу відмовляється йти на фестиваль, − до вчительки підійшли десятикласники. Сьогодні вони відповідали за розміщення учнів в актовій залі. Черговий клас слідкував за дисципліною на перервах, щоб підготовка до виступу проходила належним чином.

− Дякую, що повідомили. Я з нею сама поспілкуюся.

Звичайно, питання про поведінку учня вирішувалися класним керівником, психологом або завучем школи. Цього тижня Мілана Романівна була за класного керівника в дев'ятому. Зоя В'ячеславівна пішла на лікарняне, тож довелося взяти її вихованців під свою опіку. 

− Ти тут, Наталко? Скоро розпочинаємо. Ти вже була в залі? − Мілана знайшла ученицю в класі.

Дівчина сиділа за своєю партою і водила пальцем по смартфону:

− Ні. Я тут побуду. Це ж не примусово? Ну, йти на цю виставу?

− Взагалі це буде музичний фестиваль. І дійсно ніхто з примусу не йде. Всі наче зацікавленні взяти у цьому участь, − вчителька почала здалеку, щоб зрозуміти причину Наталчиної відмови.

− Так я ж не співаю, і участі не приймаю.

− Справді. Виступають не всі. Хтось співатиме, а інші слухатимуть. І дивитимуться відеозвернення від наших воїнів.

− Дякую. Я вже наслухалася і надивилася.

− Напевне ти зараз говориш не про репетиції. Так?

− Байдуже.

− А звернення від захисників теж для тебе байдужі?

− Не правда все це. Ніякі кошти їм не надходять. І взагалі даремно вони туди пішли.

− Знаєш, Наталко. Я особисто спілкувалася з волонтерами, які відвозять допомогу для наших воїнів у Бахмут. Це надійні люди. Вони навіть фотозвіт завжди передають. Навіть можна побачити посилки, які підписували наші учні.

− Можливо, ці справді чесні. Але не всі такі.

− У тебе особиста неприязнь до волонтерів?

− Не знаю. Тільки моєму дядькові ніхто не допомагав. Родина склалася на бронежилет, рацію. А коли поранили, ледь там не залишився.

− Ти права. Ти маєш повне право ображатися. Але звинувачуй тільки тих, хто справді винен.

− Ну так. У всьому винні орки. Приперлися до нас і вбивають. А чому нашим воїнам зброї нормальної не дають? Казав дядько, що палкою дрона збивали. Хіба це справедливо?

− Ні. Зовсім не справедливо. Знаєш, Наталко, іноді мені здається, що я теж мало роблю для перемоги. Що могла б бути волонтером і активно збирати донати для захисників або для дітей, які втратили своїх батьків...

− Але ж Ви й так багато організовуєте допомогу. І взагалі з Києва до нас приїхали.

− Думаю, що моє місце зараз тут. Розумієш, несправедливість є. Але і правда також є. Кожному з нас обирати, за що триматися. Я дуже хочу наблизити перемогу. Але ж хіба мені це під силу? А от якщо кожен буде робити певні дії заради перемоги, вона точно настане швидше. А ще я точно знаю, що нашим воїнам дуже потрібна підтримка від дітей. Ваші листи, малюнки, ваші вірші та пісні додають їм сили. Бо це для них велика мотивація. Розумієш, ви для них є стимулом боротися, вибиратися з безвихідних ситуацій. Про це вони говорять у тих записах, що я сьогодні показуватиму в актовій залі.

− Я не зовсім проти концерту. Не маю бажання сидіти і плескати в долоні.

− Просто посидиш. Можеш не аплодували. Якщо не хочеш.

− Мілано Романівна, ось де Ви. Там вже все готово, − до класу заглянув десятикласник Сашко.

− Йдемо, − відповіла вчителька юнакові. Тоді перевела погляд до Наталі і заглянула в її очі. − Адже йдемо?

Вона хотіла ще багато чого сказати учениці, вислухати її думки. Але ж пора розпочинати виступ. Залишати дитину саму у класі теж не годиться. А якщо тривога? Потрібно організовано провести учнів в укриття. Годі сподіватися, що дитина зорієнтується сама. Далеко не кожен здатний зберігати спокій і слідувати інструкції.

− А можна я сяду поряд з Вами? − Наталя без сумніву хотіла подивитися відео.

− Звичайно, − Мілана посміхнулася до дівчини.

Фестиваль записували на відео. Потім мали все змонтувати для показу в місцевому будинку культури. Планували збирати кошти як на справжніх концертах. А ще запустити це відео в ютуб, соцмережі і прикріпити в коментарях посилання на банку. Волонтери збирали кошти на мавіки для захисників. Ці квадрокоптери з дистанційним керуванням − безпечна розвідка для військових. Сума потрібна значна, але ж хіба щось може бути ціннішим за життя.