Олена Воля - І буде життя, Олена Воля

Вже кілька днів у школі готувалися до благодійного заходу. Цього року вирішили свято весни провести у новому форматі. Педагог-організатор разом із лідером учнівського самоврядування запропонували влаштувати музичний фестиваль. Всі зібрані учнями кошти хотіли адресувати на потреби ЗСУ.

Мілана Романівна відповідала за відеоролики. Планували запускати між учнівськими виступами коротенькі відеосюжети про воїнів. Попередньо зв'язалися із сільськими захисниками, просили записати для учнів свої настанови.

Здебільшого воїни бажали дітям мирного неба, щасливого дитинства, просили вірити в їхню перемогу і старанно вчитися.

Мілана також звернулася до свого товариша Михайла. Той розказав, як бути спортсменом-воїном, як багаторічні тренування допомагали йому в боях.

Побратими Андрія теж зняли сюжети біля броньовиків. В кадр потрапили чотирилапі друзі, які вірно супроводжувати воїнів. А це свідчило про доброту і людяність українських захисників.

Роботи вистачало і в школі і вдома. Тому доводилося відкладати відеозв'язок із Ілоною. Але, дотримуючись слова, Мілана щодня записувала для дівчинки голосові повідомлення і коротенькі відео. У відповідь теж отримувала голосові або відеоповідомлення. А ще частіше отримувала цілу купу веселих смайликів і картинок.

Коли ж траплявся засмучений смайлик, жінка відразу надсилала голосове повідомлення із певним завданням. А через деякий час в її телефонній галереї з'являлися портрети хом'ячка Патрончика, Ілониної бабусі, мами, фотографії виробів із пластиліну і ще багато чого іншого з категорії саморобок.

З Андрієм спілкувалися пізно увечері. Тоді обоє мали вдосталь часу і ніхто їх не відволікав. Чоловік проходив навчання в європейських спеціалістів. І разом з тим уже працював над власним проєктом. Як і обіцяв дружині, прикладав усі зусилля, щоб швидше повернутися додому. Тепер його місія − бути інженером, конструювати технології заради перемоги. Найбільше тривожило Андрія те, що він зараз у безпеці, а його молода дружина й батьки ще досі прокидаються від нічних сирен, шукають прихистку у сховищах.

Мілана зазвичай трималася бадьоро. Їх з Андрієм розділяли сотні кілометрів. Але ж зараз коханий виконує роботу, яка забезпечить їх мирне майбутнє. Так, серце сумувало. Хотілося відчути тепло, поцілувати, опинитися в люблячих обіймах. Зовсім скоро все так і буде. Вона вже почала вести відлік до їхньої зустрічі. Ще трішки. Місяць пролетить непомітно.

Андрій щоразу розпитував про її справи у школі. Цікавився її спілкуванням з київською дівчинкою. Його теж зачепила ця історія. Він навіть дізнавався через свої військові канали щодо Ілониного батька. І теж тримав Мілану в курсі. 

− Скільки тобі ще потрібно записати відеороликів для фестивалю? − Андрій намагався хоч чимось допомогти дружині.

− Я вже майже все зібрала. Ще якби один-два записи від захисників неба. Це було б чудово, − Мілана дивилася на все масштабно. Хоч і задіяно невелику кількість дітей, але у планах було змонтувати сюжет і відправити на один із телеканалів або домовитися на трансляцію в ютубі.

− Спробую щось організувати.

− У тебе скрізь є знайомі?

− У моїх знайомих є знайомі, − Андрій підбадьорливо посміхнувся. − Ми всі побратими по справі, по духу. Так що буде тобі один чи навіть два записи. Скільки маю часу на завдання?

− Якщо за два дні справишся, це буде чудово!

− Встигну.

− Я тебе розцілую.

− І на руках понесеш. 

− З радістю. От тільки прізвище моє Дужа, а сама я не надто сильна.

− Кохана, як я хочу зараз опинитися поруч.

− Мені вже сняться сни про нашу зустріч.

− Сподіваюся, я в твоїх снах схожий на себе, а не якогось супергероя?

− Ти і так мій супергерой. Увісні і наяву.

− Вже пізно. Тобі потрібно відпочивати.

− Тобі теж. Бережи себе.

− І ти подбай про себе. Цілую, обіймаю.

− А я дужче. Я ж Дужа, − Мілана ще досі не звикла до свого нового прізвища. А воно їй подобалося, додавало віри, впевненості у своїх силах. Андрій та Мілана Дужі, значить, їм усе під силу.