Тіна Волф - Сім поцілунків до кохання, Тіна Волф

Розділ 9

П'ятий поцілунок - Буенос-Айрес, Аргентина

Прокинулися вони ще затемна — точніше, прокинувся Андрій, а Марія бурмотіла щось про «ще п’ять хвилин» і загорталася у ковдру, мов кокон. Лише згадка про пропущений рейс до Буенос-Айреса змусила її різко схопитися, спіткнутися об свою валізу і, грізно бурмочучи, почати шукати зубну щітку в рюкзаку, куди, як з’ясувалося, вона запхала її разом із сувенірами.

— Ти зуби чистиш чи валізу перебираєш? — гигикав Андрій, намагаючись спакувати її речі назад у валізу, яка тепер нагадувала маленький магазин з японськими дрібничками.

— Мовчи, а то я тебе теж туди запакую, — огризнулася Марія, спихаючи йому на голову ляльку Дарума* /*японська традиційна лялька, що уособлює божество Бодгідгарму та є талісманом, що приносить щастя/.

Спізнюватися вони почали ще в готелі: ліфт застряг між поверхами на добрих десять хвилин, під акомпанемент істеричної японської музики й занадто ввічливих оголошень про «вибачення за незручності». Марія нервово хіхікала, а Андрій, тримаючи дві валізи в руках, вів із диспетчером діалог суржиком англійської, жестами та мімікою.

— «Please, faster! We airplane! No waiting!» /Будь ласка, швидше! Ми літак! Не треба чекати!/ — жестикулював він у камеру в кутку ліфта.

— Ти що, думаєш, вони тебе розуміють? — шепотіла Марія крізь сміх.

— Сподіваюсь, що розуміють, бо я в розпачі!— відповів Андрій.

Нарешті вибравшись із пастки цивілізації, вони помчали в аеропорт на таксі. Таксист, виявилося, був великим фанатом Елвіса Преслі, і всю дорогу серйозно намагався співати «Jailhouse Rock» /«Тюремний рок»/, вивертаючи слова на нещасну англійсько-японську манеру.

Марія витирала сльози від сміху, а Андрій урочисто тримався за дверцята, бо машина петляла між потоками автомобілів так, ніби вони знімалися в екшн-сцені.

— Якщо ми не встигнемо, то це буде капець! — вигукувала Марія, коли вони з ревом в’їхали на парковку біля терміналу.

Зрештою, вони таки встигли на літак, щоправда, прибігли до виходу за хвилину до закриття воріт, із рюкзаками, які валандались у них за спиною й зачісками, що нагадували післяторнадні картини.

У літаку все почалося спокійно: Марія обрала місце біля вікна, щаслива, що можна буде дрімати, розглядаючи хмари. Але Андрій, у прагненні зробити переліт веселішим, випадково переплутав кнопку виклику стюардеси з кнопкою підсвітки і тричі викликав її під час посадки.

— Щось бажаєте? — щоразу посміхалася вона крізь зуби.

— Ні, нічого, просто хотів трохи підсвітити, — вибачався Андрій, а Марія щоразу ще нижче сповзала по кріслі від сорому.

Переліт був довгим і трохи виснажливим. Вони дивилися фільми, обговорювали план їхньої мандрівки у Буенос-Айресі й намагалися зрозуміти, як спати у кріслі так, щоб не виглядати після цього як панда після вечірки.

— Якщо я засну з відкритим ротом — бий мене, — попросила Марія.

— Якщо ти заснеш з відкритим ротом, я насиплю тобі туди пакетик арахісу в шоколаді, — пообіцяв Андрій.

— Тоді я точно тебе зненавиджу! — розсміялася Марія, вмощуючись на його плечі і намагаючись заснути, поки Андрій лагідно накривав її теплим пледом.

В Буенос-Айрес вони прилетіли сонні, але щасливі. Попереду чекало нове місто, нові пригоди — і той самий п’ятий поцілунок, який ще більше наблизить їх одне до одного.

Аеропорт Есейса зустрів їх яскравим полуденним сонцем і тропічною вологістю, яка відразу вдарила в обличчя після салону літака з кондиціонером.

Марія, злегка розпатлана, з рюкзаком через одне плече і подушкою для шиї, яку вона ніяк не хотіла облишити, вийшла в зал прибуття, кліпаючи очима.

— Це точно Буенос-Айрес? А не сауна з багажною стрічкою? — запитала вона, витираючи чоло.

— Схоже на те, що все ж таки Буенос-Айрес, — з легким сумнівом відповів Андрій.

Поки вони чекали багаж, Андрій вирішив трохи освіжитися і купив два йогурти в автоматі. Один відкрив без проблем. Другий — вилетів у нього з рук, ляснувся об підлогу, розлетівся фонтаном полуничного оптимізму прямо на його футболку.

— Аргентина мене вже полюбила, — зітхнув він, витираючи живіт серветками.

— А футболка твоя – ні, — зареготала Марія. — І тепер ти так солодко пахнеш.

Вийшовши з аеропорту, вони одразу натрапили на натовп туристів, що сперечалися з водіями таксі. Один з них, помітивши Марію, вигукнув:

— Taxi, señorita! Special price — just for your smile!* /*Таксі, пані! Спеціальна ціна — тільки для вашої посмішки!/

— Ще раз таке скажеш — викличу свою тітку Ганну, — огризнувся Андрій, тягнучи дві валізи, одна з яких постійно «притулялася» до його ноги.

— А вона в нас — експерт з аргентинських ударів капцями, — підхопила Марія, посміхаючись.

Зрештою, вони домовились із таксистом, який виявився фанатом футболу і весь шлях розповідав, як його племінник грав з другом двоюрідного брата сусіда Мессі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍