Влада Клімова - Ти - моя пристрасть, Влада Клімова

Парочка де Фонте наморщила брови й Анет ткнула чоловіка під бік:

– Давай, ти ж у цьому майстер. Бернаре, не мовчи...

– Що? Що з нею трапилося, кажіть! – підвівся на ноги Шантоні й почув від товариша:

– Сядь, Робере, прошу тебе. Ось візьми й сам подивись. Я не можу про це говорити. Анет, принеси води!

І старий та змучений чеканням адвокат взяв до рук поліційний протокол і копію зізнання капітана алжирського судна, що стало останнім прихистком для його доньки...

Там чорним по білому писалося, що дванадцятого листопада цього року в районі протоки Гібралтар, під час семибального шторму, з судна алжирського рибальського флоту зникла пара туристів. Капітан, на їх прохання взяв мандрівників, що прямували до берегів Марокко. Він надав їм каюту й навіть не уявляв: навіщо серед ночі дівчина вийшла на мокру палубу? А коли її змило черговою хвилею, парубок шубовснув слідом у воду, щоб врятувати. Але ж негода була сувора й моряки намагалися шукати увімкненими прожекторами. Та стрибати за борт ніхто не наважився й туристи загинули. Пошукову операцію не проводили через те, що шторм вирував іще кілька днів. Та й взагалі намагатися шукати загиблих, серед глибокої води, де водяться акули – не було жодного сенсу...

Анет стояла поруч з адвокатом і тримала в руках склянку води. Та здається Шантоні її не бачив. Він просто дивився кудись крізь простір і сам видавався неживим. Нічого не казав, не плакав, просто випустив з рук той нищівний папір та майже не дихав.

Далі комісар з дружиною не змогли дивитися на біль товариша й викликали карету швидкої. Тепер з маєтку до лікарні повезли останнього з пожильців і будинок геть спорожнів. Не таким хотів бачити його колись випускник Сорбонни, що прибув на запрошення прекрасної молодої дами аби стати її особистим адвокатом.

Лізу Хейсбі «поховали» поруч з матір’ю, в родинному склепі. Звісно її труна була порожньою, а однолітки все несли й несли гори квітів та ніяк не могли збагнути, що синьоокої веселої бешкетниці більше немає серед них.

РОЗДІЛ 26

ХЕПІ*ЕНД

Яскраві промені сонця граються зі мною через вікна скляної веранди. Я сиджу на терасі, за столом і намагаюся впорядкувати рахунки, яких накопичилося багато. Мій працелюбний господар не любить паперової роботи та спозарання помчав до виноградників, а потім у місто за обладнанням для виноробні.

Раптом чую, як пронизливо кричить Майра, наче її хтось ріже на шматки. Миттю кидаю свою арифметику та уважно роздивляюся простір запашного зеленого подвір'я й бачу, як Стівен катає Лін на білосніжній вівці. Ми завели її в пам'ять про Анвара. Та й діточки від пухнастої тварини в захваті.

Нашій донечці лише два з половиною роки, а сину – п’ять. Лін така ж рухлива й вреднюча, як я колись. А Стів – повне відображення тата й для своїх років він розсудливий та спокійний добряк. Малеча між собою гарно ладнає, адже в цих краях важко бути поганим.

Коли ми з Емілем вимушені були зникнути для цілого світу, невипадково обрали собі для нового життя найменший на планеті материк. Так, я кажу про Австралію – батьківщину кенгуру й коал, евкаліптів та відомих і смачних на весь світ вин.

Даруйте, я повинна зупинити розповідь та глянути, що робиться з тими шаленими дітьми? Адже вівця кричить, мов божевільна. Не зупини - і вони бідолашну закатують...

– Стіві, синку! Миттю припини тягати Майру за хвіст. То ж не кермо твого самоката. Спробуйте поводитися з тваринкою дбайливо. Вона вас любить, а ви над нею знущаєтеся. І, заради Бога, не пускай сестру до Лімпопо! Дайте мені кілька хвилин попрацювати, бо як не опануєте себе, зачиню у кімнаті, – намагаюся зробити грізне обличчя, а з очей так сиплються щасливі іскри. Як, дивлячись на своїх маленьких янголят, мені сваритися?

З почутого можна подумати, що я перетворилася на веселу фермерку. Може й так? Та коли ми, змучені втечею, зійшли на цю землю в порту Мельбурна я взагалі не знала: чи ще жива? Але мій мужній і відданий Еміль був більше налаштований на позитив і не бажав здаватися. До готелю Він ніс мене на руках і весь час повторював:

– Будь ласка, ще трішки потерпи... Крихітко, у нас все вийшло!

Далі були поневіряння: куди прихилити стомлені голови втікачів? А потім ми ризикнули зробити перший внесок за невеличке ранчо й поселилися там. Місце було незнайоме й люди чужі, але доброзичливі. Тут на просторах «садового штату», я кажу про Вікторію, ми й осіли. Спочатку думали займатися вівчарством, як сусіди. Потім Еміль вчепився в ідею страусової ферми, бо й таких тут багато.

Межи пошуків власної справи, Він пірнав за коралами, шукав золото й працював на будівництві. А мені надриватися заборонив. Адже ще на алжирському судні я погано почувалася й мене страшенно мучила морська хвороба. Пігулки від неї геть не допомагали. На суші ми відразу звернулися до лікаря й дізналися, що хвилі тут ні до чого, бо в мені вже бешкетував маленький Стів. Так ми стали родиною.

Розповісти: як ми «потонули» для всіх? Та дуже просто. Той капітан, що взявся нас витягнути з домашньої біди, вельми допоміг. Коли я бігала зі своєю нудотою по палубі, його осяяло, як інсценувати загибель. Він дав нам міцний надувний човен і біля берегів Рабата (Марокко), під час трибального шторму ми розпрощалися з командою.

Невдовзі в тих місцях дійсно розгулялася шалена негода, що вирувала кілька діб. А моряки, прибувши в місце постійної дислокації, відразу звернулася до поліції з зізнавальною заявою. Ось так ми й померли для всіх. Жорстоко? Можливо, але хіба нас залишив би у спокої кровожерливий і мстивий Ларош? Та й опікун знову запхав би підопічну до божевільні.

Йшов час і, працюючи на золотокопальні, Еміль спромігся знайти кілька самородків, за процент від яких ми скоро викупили ранчо й почали обживатися. Коли народився Стів, ми з Коханим побралися в найближчому місті Балларат, у католицькому храмі Святого Патрика. Це звісно не собори Франції, але нам для спокою душі було достатньо. Знаєте який девіз у цього крихітного штату? Мир і процвітання. А хіба ще щось потрібно для добра?

Окрилений нашим щастям Еміль Савар... О, пардон! Згідно з виготовленими ліонським майстром документами ми тепер Елізабет та Емільєн Сандерси. Та ми звикли! Так от Еміль працював по господарству, наче віл і скоро попрохав моєї згоди на купівлю перших саджанців виноградної лози. Всім відомо, що не лише Франція, а й цей дивовижний гарячий край славиться неймовірно смачними та високоякісними винами.

Далі життя помчало, мов м’ячик з гори. Наші виноградники росли й мій чарівний трудівник, зі своєї легкої руки, вже наймав робітників для збору врожаю. Еміль – дуже особлива людина. Він каже мені, що коли саджає лозу, просить у Бога прощення за знищені душі негідників. Так, вони продали їх дияволу, але ж на світ їх пускав Господь... І за це також я щиро кохаю свого Чоловіка. А коли ми святкували входини до нового дому я зрозуміла, що в нас буде Лін.

Тепер вина з нашого виноградника з радістю приймають кілька ресторанів Мельбурна. Та я не потикаюся туди й звикла до зеленої тиші. Ну, що нового можна здибати ще в одному гамірному мегаполісі зі скла й бетону? Мені набагато комфортніше серед духмяних кущів акації та поляни різнобарвних орхідей. Ніколи не думала, що з мене вийде така садівниця. Але якщо тебе оточує блаженний світ Кохання – стаєш неймовірно романтичною й сентиментальною.

До речі у нас з Емілем склався чіткий розподіл обов’язків, хоча інколи вони переплітаються й ми щасливі робити щось разом. А як випадає вільна хвилинка – беремо малюків і їдемо до Балларата. Ходимо в ботанічний сад та куштуємо морозиво чи знімаємо Щастя на відео.

...Ой, подивлюся: де та невгамовна малеча? Бо поки я тут вам розповідаю, вони точно щось утнуть, а мені потім розгрібати. Біжу подвір'ям і що ж я бачу? Дуже мене послухався син! Він заліз до загону Лімпопо та намагається тепер вчепитися у хвіст страуса... А величезна ручна тварина, що живе в нас з часу, як маленькою знайшлася на околицях і виросла разом з дітьми, дивиться на світ змученими очима й видає пронизливий крик. Могутній птах, з останніх сил, намагається втримати свої смертоносні ноги на землі й не зачепити малечу.

– Все Стівене! Ти догрався й будеш покараний! А де Лін? – кричу гучніше за страуса й шукаю очима другу дитину та ніде не бачу.

– Мамцю, а вона сховалася в будиночку Лімпопо... – спокійно доносить на сестру наш спадкоємець, коли я гладжу нещасну тварину, аби перепросити і птах вдячно блимає своїми довгими віями та радіє, що наразі здихається цих нахабних курчат.

Далі я лізу всередину його хатинки та дістаю звідти, всю виваляну в листі й соломі, красуню-доньку. А мала бандитка дзвінко верещить і відбивається ноженятами. Чомусь я миттю пригадую, як колись сама махала ногами вдома, на бульварі Барбес. І саме тоді побачила синьоокого красеня та зраділа, що вб’ю його. Господи, я навіть не здогадувалась, як безмежно і пристрасно покохаю мого судженого!

– Лін, перестань! – хапаю дівчинку за лямки комбінезончика й так несу до будинку, а Стівен покірно прямує за нами. Він же знає, що накосячив і тепер краще не нариватися на мамин гнів. Хоча де той гнів? Коли я дивлюся на цю солодку парочку, у мене виникає лише одне бажання: побачити поруч третю пару чарівних очей і потонути в Його обіймах...