Влада Клімова - Ти - моя пристрасть, Влада Клімова

Нарешті ми дісталися причалів. Тут традиційно пахне солоною водою й мазутом, а ще контейнерами та купами сміття навкруги. Еміль припаркувався в глибині гавані й спробував відкрити кришку та її заклинило. Добре, що мій скарб такий могутній, а тому просто стукнув по вже непотрібній посудині й та доброзичливо відчинилася.

Звиклий до навантажень боєць, по-хазяйськи, розміщує все наше добро на собі, а мені подає легеньку спортивну сумку. Потім робить виклик-маяк і ми продовжуємо шлях поміж незлічених товарних контейнерів.

А ось і наше судно. Неймовірно! На флагштоці Алжирський стяг. У мене навіть ноги затремтіли. Ясно через те, що Анвар Мазіб був алжирцем. Сьогодні я весь час тяжко зітхаю, адже виходить, що назавжди прощаюся з усім минулим. З дитячим світом випещеної домашньої дівчинки. З долею розгубленої сироти. Зі спогадами про навчання та кохання відставного легіонера. Одне я знаю напевно: поруч з Емілем мені все одно куди йти. Найголовніше, що з НИМ!

Раптом до нас підходить невисокий чоловічок, безсумнівно східної національності. Він починає говорити арабською й мій коханий легко відповідає йому, а я знову нічого не розумію, лише жест, що запрошує нас до бокового трапа.

Ми підіймаємося на борт точно не туристичного лайнера й незнайомець супроводжує своїх гостей до трюму. Тут темно й не дуже прибрано та є кілька тісних кают, скоріше за все для відпочинку персоналу.

Нам відвели одну таку. Я невдоволено роздивляюся «нове житло» й підсвідомо кручу носом.

– Що не подобається аромат чи стиль? Ну так, це не Версаль. Але щоб непомітно вибратися - точно підійде. Сонечко, потерпи трішки, – заспокоює мене Еміль та розміщує наші пожитки.

Головну увагу він, як завжди, приділяє тонкощам розташування зброї. Виходить добре, що ми пливемо неофіційно й не проходили ніякого традиційного контролю. Адже з арсеналом, що він прихопив, нас відразу б загребли фліки й нікуди не випустили.

– Так, не подобається. Але я це переживу. Для мене головне: завжди бути поруч з Тобою. Все інше неважливо. Навіщо ти питаєш про те, що знаєш краще за мене? – пригортаюся я до його грудей, відчуваю ніжний аромат коханого тіла й мені вже байдуже до всього, що оточує. Достатньо просто тримати Його в обіймах.

А він притуляється вустами до моєї голови й кілька разів тихенько цілує та каже:

– Дякую, моя безстрашна малече. Все буде добре. Тримайся, адже ти вирішила бути дружиною вбивці.

– Мовчи! І взагалі я поки не давала такої серйозної згоди. Щоб бути з тобою мені не потрібен конкретний статус, я просто твоя тінь. Цього мені вистачить.

– Яка ж ти в мене неймовірна! Кохаю тебе, віддана дівчинко. Я спробую не посоромити твоєї довіри й доброти. Ось, помий тут ручки та лягай відпочити. Ми довго їхали. До речі я ніколи не питав: як ти ставишся до монотонного гойдання на хвилях? Адже це важливо, а я пропустив.

– Та не знаю. Наче нічого. Я бувала на яхті, по кілька годин. От заразом і перевіримо, – знизую плечима й виконую його накази. – А ти куди зібрався від мене?

– Піду, роздивлюся навколо. Не бійся, тут ми серед своїх і тебе ніхто не зачепить, – впевнено відповідає Еміль та зачиняє мене зовні.

Дивно, що поруч з Ним я розгубила всі навички «вбивці» й часто тремчу за наше Щастя, мов листок на холодному вітрі. Ось і тепер не знаю: це жалюгідна атмосфера мене так гнітить, чи якась внутрішня пересторога невідворотної біди?

РОЗДІЛ 25

ГОРЕ

Старий паризький комісар Бернар де Фонте у своєму житті бачив стільки трупів, що ними можна сміливо заповнити невелике сільське кладовище. Але сьогодні він сидів у своєму улюбленому кріслі, на терасі, й пив. Спочатку довершив Мартель, а потім взявся за Хенесі та все одно був тверезим. І справа не лише в надмірній вазі, по якій градуси ще повинні розповсюдитися. Просто новина, котру принесли була страшна й, на жаль, достовірна...

З того часу, як вони з вірним другом адвокатом де Шантоні, сиділи в ресторанчику на бульварі Сен-Жермен пройшло з десяток днів. Тоді адвокат вперше так відверто шкодував про своє неправильно прожите життя. А ще дуже переймався зникненням з Версальського балу рідної доньки, яка вважала його лише опікуном. Так повеліла мати дівчинки – коханка адвоката.

Наступної доби, після викрадення, Ліза зателефонувала й вимагала перекинути їй грошей до Монако. Ось тоді Шантоні й попрохав допомоги у комісара. Адже дитина вже й так наробила дурниць. То вона вивчала бойові мистецтва, щоб поквитатися з вбивцею матері. Потім завела роман зі старшим на тридцять років відставним легіонером. А довершила свої «подвиги» тим, що закохалася у вбивцю рідної неньки та втекла з ним кудись!

Через подібні балачки у двох сивих чоловіків просто серце кров’ю обливалося. Треба було негайно рятувати блудливу вівцю. Адже Ліза мала проблеми зі здоров'ям, про що стверджували невтішні діагнози. Спочатку шок та травма голови в ніч загибелі матері. А потім через того старого ловеласа, що прикрив її в нетрях від вірної смерті, вона якийсь час була геть не при собі.

І хоч де Фонте вже давно не служив, але його зв’язкам міг позаздрити будь-який зірковий оперативник. Тому він зробив офіційний запит на загальнодержавний розшук Лізи, але новин якийсь час не було. Донька старого товариша немов у воду канула. І ось вона знайшлась... Чи краще сказати: прийшла інформація про те, що її більше немає серед живих.

Дівчина не дожила й до двадцяти років! Як розповісти про таке батькові? Бідолашний Шантоні спочатку поховав кохану жінку та сподівався, що правоохоронна система ось-ось поверне йому дитину й він розповість, що Ліза не сирота, бо він її батько. А тепер виходить, що її можна лише відспівати? Адже тіло дівчини поглинула темна вода Атлантики.

Зі звіту виходило, що в Монако її не було. Парочка помандрувала геть в іншому напрямку, вздовж берегів Середземного моря, до Гібралтару. Причому не на круїзному лайнері, а на рибальському судні «Safinat alsayid aleazim» (Корабель великого майстра). Його капітан: Хасан Уза-Тарік намагався підзаробити й узяв туристів на борт. Куди прямував і від чого тікав Лізин коханець – важко сказати. Та хіба мало у серійного вбивці для цього причин? Тільки невже йому мало було повій на світі? Навіщо він мале дівча погубив? Де Фонте відсунув порожню склянку й тихо плакав...

– Що ти вирішив, Бернаді? – вийшла на терасу дружина комісара й навіть не намагалася його втішати. Вони так довго були разом, що дама вміла відчувати всі його струни душі. Тому просто винесла чоловікові кави.

– Я не знаю, Анет. Мабуть, вперше в житті не знаю, що йому сказати. Ми з ним стільки всього пережили, а тепер мені невтямки, як таку вість принести? Спочатку Камілу у нього рука вбивці відібрала, а тепер і дочку! Я не знаю... – прикрив долонями старече обличчя комісар Фонте.

– А знаєш, поїхали до маєтку разом. От просто зателефонуй і вперед. Не можна Робера залишати на самоті. Він же всіх втратив, ще заподіє щось собі. Але сказати повинні саме ми. Бо не пройде й доби як усі газети Парижа рознесуть цю страшну новину, в найгидкіших барвах. Знущатися з горя вони вміють добре! Я зараз зберуся, а ти кави попий аби збадьоритися, – буркотіла мадам де Фонте та мирно поглядала на геть п’яного чоловіка.

Скоро до воріт під’їхало таксі й шанована пара попрямувала до маєтку Хейсбі. Адвокат Шантоні тихо сидів в кабінеті своєї коханої (тепер мертвої) Каміли дуже сумний. Ніяких дзвінків чи новин про Лізу не надходило і вже майже два тижні в будівлі стояла мертва тиша. Та він до неї звик. Отак сидів вечорами, повернувшись з коледжу й пригадував щасливі роки, коли тут дзвенів сміх його чарівних жінок.

Він проклинав себе за те, що примусив Лізу поїхати на бал до Версалю. Вона ж навіть не хотіла, а він наполіг. Дівчинка там просто всіх красою скорила! Старий генерал мало не вмер від щастя, коли танцював з дитиною. Власне, вона дуже схожа на Камілу. Ті самі яскраві очі, струнка й горда фігура, личко божества, а ще манери справжньої мадмуазелі...

І навіщо проти ночі приперлися де Фонте? Та ще обоє? Зараз Анет знову почне читати мораль про родинні цінності й про те, що вже нічого не змінити. Наче він сам про це не здогадується. Жінки! Завжди клюють по живому.

Добре, треба зустріти. Адвокат підвівся на неслухняні ноги й відчинив друзям. Ті намагалися бути спокійними, але за їх виглядом Шантоні зрозумів, що приїхали вони з поганими новинами. Очі комісара червоні й від нього пахне спиртним, а його дружина зиркає на всі боки, ніби шукає когось.

– Ласкаво прошу, проходьте, – пробубнів Шантоні та запросив друзів на дивани у вітальні. Потім, щоб не тягнути самі знаєте за що, заговорив: – Я так розумію, що ви мені про Лізу вісточку принесли. І куди ж вона потрапила цього разу? Я готовий вилітати.