Лойко Самум - Збірка: "Історії невідомих", Лойко Самум

Сама того не помітивши Агата пішла по ній далі. Йшла доки не помітила, що стежка почала поступово зникати, а згодом й взагалі зникла. Тоді з’явилася стіна з ялинок. Пробравшись між гіллям, дівчинка вийшла до синього озера. Дивувало, що біля озера не було жодної людини, хоча погода стояла чудова.

Агата не надала цьому великого значення. Було багато варіантів чому нікого не було. Підходячи до берега, дівчинка зняла свою джинсову куртку, в лісі було прохолодніше ніж тут, та залишила її на траві. Вода вабила своїм синім відтінком, який темнішав далі від берега. Агата присіла біля води, вона хотіла лише спробувати холодна чи тепла.

Простягнула руку.

До води залишалося зовсім трішки. Не встигла Агата й пальцями торкнутися поверхні озера, як з синяви висунулася рука, яка міцно схопила руку дівчинки. Агата хотіла відскочила назад, але рука міцно тримала її та не відпускала. Вона була темно-синьою та мала луску як у риби. Не зрозуміло звідки вона з’явилася, здавалося, що вона утворилася прямо з води. Ще розгледіти Агата не встигла, бо таємнича рука затягнула дівчинку під воду.

Їй це вдалося легко та швидко. Враз вода повністю поглинула Агату, яка не очікуючи цього, не встигла навіть повітря набрати. Опинившись під водою нічого не бачила, навколо була синя темрява й не зрозуміло чи то вже глибоко, чи майже під самою поверхнею. Було лише відчуття ніби поряд ще щось, схоже на велику рибу. Бо окрім риби більше у воді не повинно було б нічого плавати. Так думала Агата. Дівчинка пробувала виринути на поверхню озера, але згодом від браку повітря почала втрачати свідомість.

Далі Агата нічого не пам’ятала. Не розуміла скільки часу перебула у воді. Через деякий час, відкрила очі й побачила темно-синю порожнечу. На диво, якось ще обходилася без повітря. Гадала, що вже померла… Раптово Агатині руки почали світитися білим сяйвом. Дівчинка здивовано глянула на них. Найбільше сяйво було навколо зап’ястка, згодом світло склалося у своєрідні руки, які почали тягнути Агату на поверхню. А далі лише яскраве світло навколо.

Агата не зрозуміла як опинилася на траві. Зараз вона з заплющеними очима вдихала на диво дуже свіже повітря. Здається ще чистіше ніж раніше. Розплющивши очі, вона побачила, що знаходиться далеко від води. Це було те саме озеро, а навколо зелений ліс. Агата помітила, щось біле. Перевівши погляд та сфокусувавши його, вона побачила хлопчика молодшого за неї. Він був повністю білим — одяг, волосся, шкіра та довгі вії. Великі очі були світло-блакитними й ще, що не було білим це ластовиння. На його обличчі було багато ластовиння, яке на білій шкірі здавалося чорним.

Агата одразу, тільки поглянула на його білі руки, зрозуміла що це він витягнув її з озера. Хоча не до кінця розуміла як саме, бо він був повністю сухим, та й взагалі здавалося, що цей хлопчина просто привид. Вже занадто був білим. Тим часом хлопчик стоячи босоніж на траві, схилив голову на бік та розглядав Агату.

— Хто ти? —  запитала дівчинка.

Агата не вірила, що він дасть відповідь, бо взагалі вважала його несправжнім. А запитала лише аби в цьому переконатися.

— Я? — здивувався хлопчик. Він вирівняв голову та широко посміхнувся. — Мене називають хлопчиком-зіркою.

Він чомусь так впевнено це сказав, що Агата відкинула всі сумніви. Тому вона пильно вдивлялася в нього. Й справді схожий на зірку.

— А імені не маєш?

Хлопчик задумався. Тоді Агата зрозуміла, що немає, бо вона навіть пам’ятала своє. А щойно взагалі ледь не втопилася.

— Чому ти так дивишся на мене? — хлочик-зірка знову похилив на бік голову, напевне завжди так робив коли запитував.

— Я ще ніколи не бачила таких як ти, – тихо промовила Агата. Про всяк випадок поволі почала відходити на зад до лісу, бо ніяк не могла зрозуміти чи справжній, чи ні. Та й загалом не на жарт лякав.

Хлопчик-зірка секунду подумав та промовив:

— Ти напевне людська дитина.

Агата не зрозуміла, що він має на увазі, тому вирішила почекати, що він скаже далі. Чомусь це прозвучало ніби образа. Але замість того, що б говорити хлопчик повільно підлетів на кілька сантиметрів над землею. Тепер Агата не стала нічого чекати. Від здивування широко розплющила очі та чимдуж, не озираючись, побігла до лісу.

Цей ліс ніби чимось відрізнявся від того яким вона проходила раніше. Він був світлішим, хоча стовбури були ширшими. Агата відчувала себе ще меншою. Стежки не було, просто бігла по траві не знаючи де вона та як повернутися додому.

Агата не знала скільки саме пробігла, коли втомилася і зупинилася біля великого каменю. Кілька секунд вона переводила подих. Бігати по лісу справа не з легких. Швидко втомилася оминати широкі стовбури. Трава була густа і виглядала такою м’якою, що Агата захотіла сісти. Але натомість вирішила просто обіпертися об камінь. Тільки-но його торкнулася рукою, камінь заворушився. Від цього Агата відійшла назад й сама не помітила через, що саме перечепилася та впала.  Добре, що трава й справді була м’якою.

Вкритий мохом камінь, як раніше вважала Агата, повернувся. Тепер дівчинка бачила його обличчя й чомусь відразу подумала, що саме так виглядає чугайстер, хоча мало що про них знала. Після зустрічі з білим хлопчиком, дівчинка здивувалася, але вже менше. Хто знає, що ще може чекати в цьому лісі.

— Не кожного дня на мене натикається людина, — промовив чугайстер. В його голосі не було жодного натяку на зло, як і в хлопчика-зірки. Тож Агата вирішила не тікати, а нарешті з’ясувати, що відбувається і де вона знаходиться.