Ернест Сетон-Томпсон - Прерії Арктики

що Больє, Снафф і Терчон лише занурюють весла та ледь затримують їх у воді, а гребуть, керуючи незграбним ботом, Біллі Лутіт і Ям Фрісей.

ІСТОРІЯ ОЗЕРА

Тут, як і на Ньярлінгу, я був зайнятий цілий день — робив польові нотатки, замальовки, працював із компасом, складаючи та уточнюючи карти. Пребл, відзначаючи всі зміни у флорі й фауні, дійшов висновку, що на Скелястому острові закінчилася канадська зона фауни і ми перебуваємо в Гудзоновій зоні.

Це зона карликових дерев, крайня зона зростання лісів. Дивлячись на тутешні ялини, цілком можна судити про те, наскільки тяжка для них боротьба за існування — вони тягнуться до сонця, ронять у землю насіння, але морози й суворий місцевий клімат заважають зростанню, перетворюють їх на карликів.

І все-таки що не робиться, все на краще, і суворе життя лише прикрашає ялинки. Я ніколи раніше не уявляв собі, що цілий край може бути чарівним японським садом із мініатюрними деревами, мініатюрними квітами, мініатюрними плодами, розкішними східними килимами на землі між камінням!

Я сфотографував групу дерев, щоб запам’ятати витончених ельфів рослинного царства, і зміркував, що ніхто не здогадається, які вони заввишки, тож зробив другий знімок, але спершу посадив біля ялинок низькорослого індіанця.

Уїзо — добрий старий, і досі не брав участі у сварках, але кермовий він був не з найкращих. Нещодавно я остаточно втратив довіру до нього. Того дня далеко на сході почувся гуркіт грому, по небу промчали темні грозові хмари. Озеро стемніло й захвилювалося. Легкий вітер став пружним і рвучким. Уїзо злякано підкликав Фрісея, котрий і став до керма. Нічого поганого з нами не трапилося.

Ми обігнули північний берег острова Ет-тен із його мальовничими стрімчаками заввишки тисячу двісті футів, описаними ще капітаном Джорджем Беком 1843 року. Ці природні кріпосні вали, вражаючи й величчю, і колоритом, дають чудовий геологічний огляд.

На запаморочливій висоті біля самих вершин літають ластівки й феби — там, мабуть, розташовані їхні гнізда. Така сама скеля височіє і на сусідньому острові Оот-сінг-ей-греє, але він не так круто обривається до води. Там дивна луна, з якою індіанці, не кажучи вже про мене, бавилися, зовсім як діти.

21 липня, у неділю, ми приставали до берега, щоб підкріпитися, шість разів, а пропливли двадцять миль. А 22 липня підкріплювалися сім разів, пропливли всього-на-всього 11 миль та стали табором на березі вузької протоки Таль-тіло-лея. Ширина протоки — чверть милі, там сильна західна течія. Бек писав, що тут чудова риболовля й що протока не замерзає навіть у сильні морози.

Індіанці жадали закинути сіті на ніч, розраховуючи спіймати білу рибу,[14] і ми висадилися на берег.

Неможливо передати недосвідченій людині зачарування від слів «біла риба». Будь-який житель Півночі скаже вам, що це ідеальна їжа для людини, вона ніколи не приїдається, вона — єдиний дар озера, котрий не викликає неприємних відчуттів, хоч би як довго й хоч би в якому вигляді ви її споживали.

Біла риба, котру подають на стіл у мармурових палацах зарубіжних країн — все одно, що опівки замість шампанського порівняно з ним, що витягають у сітях на голі береги далеких холодних озер, та втричі свіжіша й удесятеро срібніша. Хіба я міг відмовити команді у такому задоволенні? Лише тут і можна було розраховувати на успіху.

Тієї ночі 22 червня до берега у вузькій протоці пристали п’ять пірог та два йоркських боти з індіанцями. Вони належали до клану Собачих Ребер вождя Витала, їх було осіб із тридцять — чоловіків, жінок, дітей, і з ними більше двадцяти собак, котрі негайно заходилися гризтися між собою.

Якщо ви приїдете в Техас, предмет розмови завжди — худоба. У Клондайку вас запитають: «Який вихід золота на вашій ділянці?» У Нью-Йорку поцікавляться: «Як просувається робота над романом?»

На Великому Невільницькому озері всіх цікавить лише одне:

— Де карибу?

Індіанці не могли відповісти на це запитання. За тижні плавання вони поки що не бачили жодного оленя, але в східній частині озера ще надто багато криги й туди вони навіть не заглядали. У них значні запаси сушеної оленини, але скінчилися чай і тютюн. Передбачаючи таку ситуацію, я захопив із собою і тютюну, і чаю, завдяки чому зміг суттєво поповнити наш запас сушеного м’яса. Ці самі індіанці й покидали собак, що завдавали нам стільки неприємностей.

23 липня о четвертій пополудні нашому ботові перепинила шлях довга плавуча крижина. Навіть не порадившись зі мною, команда відразу причалила до берега. Схоже, їх здолав страх.

— А раптом бот вмерзне в крижину і дрейфуватиме з нею багато днів поспіль? — говорили вони. — А якщо підніметься вітер? А якщо ми не зможемо повернутися на берег?

Ми піднялись на пагорб із Преблом і огляділись: побачили, що крижина всього півмилі завширшки, доволі пухка та з безліччю промивин.

— Пребле, невже ми не зможемо пробитися крізь крижину? — запитав я. — Пройдемо крізь промивину з жердинами.

— Звичайно, зможемо, — відповів він.

Я спустився з пагорба й побачив, що мої матроси розбивають табір «днів на два», на той час крижина, гляди, й стане або віддрейфує подалі.

— Ось що: негайно сідайте в бот, — наказав я. — Ми легко пройдемо крізь крижину.

Вони тужно мовчали та розводили вогонь, щоб приготувати п’яту за цей день трапезу.

— Уїзо, ставай до керма та командуй своїми людьми.

Старий Уїзо помітно хвилювався. Він хотів виконати наказ, але боявся йти проти всіх. І тут я згадав, як Джон Макдональд припинив бунт на річці.

— Сідайте в бот, — сказав я Преблу й Біллі, — ходи до нас, Уїзо!

Ми вчотирьох сіли в бот, де були всі запаси, і відштовхнулися від берега. Скільки часу треба було команді, щоб отямитися, сказати складно, хто каже дві, а хто — одинадцять секунд. Матроси наввипередки бігли за ботом і один за одним стрибали на борт.

Промивини розширювали вігвамними жердинами — Біллі з Преблом пробивали шлях ботові, стоячи на носі, ми з Фрісеєм працювали на кормі. За півгодини ми пробилися крізь крижину та вийшли у відкрите озеро.

Коли ми причалили до берега для першої вечері, повз нас пробігла пухнаста грудочка на двох рожевих лапках — сірничках, і відразу стривожена матуся-уліт кинулася рятувати маля. «Відважний» Больє відразу схопив ціпок, щоб прибити пташеня.

— Не смій!!! — крикнув я тоном владики неба, землі, морів і всіх тварин, які на них живуть, але не встиг би вберегти пухнасту грудочку від лиха, якби маля не зникло у