Ернест Сетон-Томпсон - Прерії Арктики

ж побратими. А з настанням осені повертаються жорстокосерді хазяї, підбирають собак, які вижили, та годують їх, щоб підкріпити на той час, коли знову впряжуть у нарти.

Бідолашні тварини не тримають зла на байдужих людей і знову несуть свою службу.

ПЕРЕПРАВА ЧЕРЕЗ ОЗЕРО

Досі я намагався класифікувати свої спостереження, а тепер для розмаїтості наводжу опис переправи через Велике Невільницьке озеро[12] зі своїх дорожніх записів: «16 липня 1907 року. Ми відбули з Форт-Резольюшен 0 дев’ятій сорок п’ять на йоркському боті — сім веслярів, Біллі Лутіт, Пребл і я.

Об одинадцятій тридцять досягли Лосиного острова. Увечері чули, як тарабанить крильми комірцевий рябчик,[13] ухкає деркач, сурмлять журавлі, квакає лісова жаба. У повітрі проносилися бекаси.

Ми розбили табір на ніч і повечеряли. Індіанці підстрелили двох ондатр.

17 липня. Встали о шостій ранку (підйом було призначено на четверту, але команда не побажала вставати). З легким східним вітерцем пішли під вітрилом на північ. До полудня східний вітер, як звичайно, змінився сильним північним.

Веслярі в мене абиякі, та будь-яку пораду щодо керування ботом приймають агресивно. Вони привласнили собі право вирішувати — гребти чи влаштувати перепочинок, і пристають до берега, коли їм заманеться.

Ми висадилися на піщаній обмілині задовго до настання ночі. Це дуже прикро, ми й так уже спізнюємося. Індіанці поставили сіті, використовуючи замість шнура вербову кору, і спіймали щуку.

До Скелястого острова припливли вже вночі після численних зупинок. Мої веслярі повертають до берега щоразу, коли їх долають сумніви, та готують чергову трапезу (з моїх запасів), а сумніви долають їх кожні дві години.

Вони харчуються окремо, у них свій кухар. Біллі готує для Пребла, Уїзо та мене. Команда постійно бурчить через їжу, і це вражає: ніколи в житті вони не харчувалися так добре. Продукти різноманітні, і кожен їсть, скільки хоче.

Сьогодні зупинялися для підкріплення сил шість разів і здолали 17 миль, з них сім ішли на веслах, десять — під вітрилом.

18 липня. Покинули Скелястий острів о шостій п’ятдесят п’ять ранку. Не міг змусити веслярів піднятися раніше. Дув легкий вітерець, і ми йшли під вітрилом, потім вітер ущух. Настав повний штиль. Ніколи раніше я не усвідомлював, який він огидний.

Висадилися о дев’ятій п’ятнадцять на одному з незліченних, безіменних, не позначених на карті островів. Гама кольорів тут дивна. Червоні граніти поцятковані жовтогарячими та чорними плямами лишайників, земля вистелена строкатим килимом ягелю. На ньому виділяються «клаптики» ломикаменю (Saxifraga), трапляються й довгі повзучі рослини, яловець, мучниця та інші представники царства Флори… Дерева на острові: верба, береза, ялина — своєрідні та мальовничі. Блакитне небо й озеро створюють їм чудове тло.

19 липня. О сьомій тридцять на затоці з’явилася пара диких канадських гусей. Наші хлопці видали тріумфальний крик і рвонули до них на пірозі так, ніби побачили лютих ворогів. Я не надавав цьому значення, поки не помітив, що гуси не летять геть — і раптом я зрозумів, що вони прикривають своїх дітей — та запізно. Зчинилася безладна стрілянина з дробовиків та вінчестерів, і ось одна шляхетна голова впала на воду, за нею — друга… Знову стрілянина, вигуки, і за кілька хвилин загинули обоє малюків…

Я не мав сили, щоб зупинити веслярів. Вони завдають мені чимало прикрощів у моїх справах, а вже полювання вважають своєю особистою справою. Вони б убивали, убивали, убивали все живе, що трапляється їм на шляху. Звинувачувати їх складно: вони живуть полюванням, і всіх чотирьох застрелених птахів з’їли з потрухом, але як це жорстоко — скористатися батьківською відданістю, щоб знищити всю родину, адже, зрештою, в нас було м’ясо.

20 липня. За півтори години по полудні вперше після мертвого штилю піднявся, ліниво потягаючись, легкий вітерець. Ми зраділи та з душевною наснагою підняли вітрила. Хлопці згорнулись калачиком і відпочивали — всі, крім Больє. Він витяг свою скрипку та тішив нас піснями «Чекаючи на Кемпбеллів» і «Життя на океанській хвилі» — рівень виконання можна собі уявити, зважаючи на його музичний слух і стан інструмента. Коли скрипка не використовується за призначенням, вона валяється на палубі разом із кухонним начинням, відкрита всім штормам. Ніхто не боїться, що інструмент може стати непридатним.

О сьомій вечора знову встановився штиль. Ми йшли на веслах годину, поки не досягли острова Ет-тен — здолали ще дві милі, а всього за день — тридцять дві. Не хотілося робити зупинку, але команда запевнила мене, що гребтиме й у неділю, якщо я дам їй зараз перепочинок.

— А підніметься вітер — відразу продовжимо шлях, — обіцяли вони.

О десятій вечора я вже вкладався спати, хоча було видно, як удень. Раптом почув крики своїх індіанців, які закінчували сьому трапезу за день:

— Попутний вітер!

Ми вже розбили табір, але вітер був благословенням неба, і не можна було втрачати таку нагоду. За лічені хвилини зняли намет і відпливли при надійному попутному вітрі. На жаль, за півгодини влігся його останній подув, і ми знову сіли на весла, вже об одинадцятій підпливаючи до найближчого острова.

Старий Уїзо звернувся до мене через перекладача Біллі:

— Завтра неділя, ми хотіли б відразу після сніданку влаштувати молитовні збори.

— Скажи йому, що я цілком схвалюю молитовні збори, — відповів я, — але якщо милостивий Бог пошле нам ранковий вітер, виходить, Всевишній велить вирушати в дорогу.

Думка була така логічна, що Уїзо відразу погодився.

Звичайно, вранці піднявся вітер, і ми після звичайного бурчання продовжили плавання.

Але о десятій двадцять вже знову ніщо не тривожило дзеркальної гладіні озера. Уїзо попросив у мене папір і олівець. Нашкрябав щось мовою чіпева, повернув олівець і втупив свій лоцманський погляд в обрій, бо стояв біля керма. За якийсь час він зім’яв папір і, думаючи, що я нічого не бачу, кинув паперову кульку за борт.

— Що це значить, Біллі? — запитав я пошепки.

— Він молить Ісуса послати нам вітер.

За півгодини повіяв сильний зустрічний вітер, і всі накинулися на Уїзо з докорами — міг би й точніше повідомити Богові, що від нього потрібно.

Довелося знову висаджуватися на суходіл. Старий Уїзо повів індіанців на гору. Там вони стали в ряд, скинули капелюхи та опустилися на коліна обличчям до сходу. З півгодини індіанці повторювали слова молитви та хрестилися. Коли вони повернулися до бота, зустрічний вітер ущух, і ми знову взялися до тяжкої праці веслярів. Вона вимагала спільної участі, але й не великий знавець, такий, як я, міг побачити,