Ернест Сетон-Томпсон - Маленькі дикуни

Хто із хлопців не захоплювався життям індіанців? Мрії Яна, якому над усе хотілося вивчати життя тварин, здійснилися: разом зі своїм другом Семом влітку він поселився у лісі. Хлопці, поринувши у світ дикої природи, споруджують тіпі та живуть як справжні індіанці. Вони вчаться розпізнавати сліди птахів і звірів, на практиці дізнаються, як зробити лук і зшити мокасини, як без сірників розвести багаття і знайти дорогу в лісі, коли ти заблукав, і багато-багато іншого.
Для дітей середнього шкільного віку.

Ілюстрації автора

Дванадцятирічний Ян дуже захоплювався індіанцями та мріяв про життя на природі з неймовірними пригодами. Цим марила більшість його однолітків, однак уподобання його ровесників із часом змінилися, а в Яна з роками це захоплення не згасало. Підростаючи, він дедалі з більшим задоволенням збирав будь-які відомості про індіанців, весь час поповнював свої знання про життя лісових мешканців.

Янів тато весь час перебував у фінансовій скруті. Він отримав непогане виховання і світську освіту, але заробляти грошей так і не навчився. Він був дуже лагідний до сторонніх і вельми суворий до власних домочадців. Його дратували часті Янові прогулянки лісом, тож одного дня батько заборонив хлопцеві навіть думати про ліс, мовляв це заважає його навчанню. Та підстав до таких звинувачень не було, адже хлопчик був першим учнем у класі, хоча був молодшим за багатьох своїх однокласників.

Ян дуже любив читати. Хлопчикове серце калатало від щастя, коли до рук йому потрапляли книжки про природу та життя індіанців. Однак книжки подібної тематики в той час годі було знайти навіть у публічній бібліотеці. «Скандинавські мисливці» Ллойда, «Ботаніку» Грея та одну чи дві повісті Фенімора Купера Ян зачитав до дірок.

Слухняний і сором’язливий хлопчик уперше не підкорився батькові. Щоправда, Ян не насмілювався відкрито йому перечити, тож хитрував і за будь-якої слушної нагоди втікав у ліс або в поле. І там він міг годинами вільно спостерігати за пташками, детально розглядати квіти й трави.

А коли знаходив там якусь нову пташку чи невідому йому рослину, аж тремтів од радості й розпуки: радів, бо бачив щось нове, і впадав у відчай, коли не знав їхніх назв.

Саме через цікавість до тварин маршрут Яна до школи й зі школи був такий кривулястий, що ніхто б не дотумкав так розтягнути невеликий відтинок шляху. Щодня він проходив повз салун.[1] Там у вітрині красувалася реклама шампанського: два тер’єри переслідували щура. На протилежному боці вулиці у віконці тютюнової крамнички господар вивісив неймовірної краси малюнок слона, навантаженого тютюном. Трохи збочивши з дороги, він потрапляв у крамницю, де торгували дичиною, і аж рота роззявляв од розмаїття диких качок, та найбільше там його приворожувало чучело, зроблене з голови оленя. А далі йшов до магазина хутра, де красувалось дивовижне чучело ведмедя.

На Джерві-стріт розташовувався будинок з високою терасою, під якою, подейкували, колись тримали ведмедя на товстенному ланцюзі. Відтоді спливло багато років, але хлопчина отримував величезне задоволення, коли проходив повз місце, з яким була пов’язана така неймовірна подія. На перехресті вулиці Пембертон і Ґранд-стріт колись убили тхора, і учні були певні, що й досі після дощу можна почути запах тварини. І коли сирого туманного ранку Ян опинявся на цьому перехресті, він з насолодою втягував носом примарний запах тхора.

Коли старший брат шпетив Яна за його дивацтва, хлопець червонів, як маків цвіт. Але він знав лишень, що без цього жити не може.

Та найбільше Яна приворожила крамничка на головній вулиці міста. Її власником був майстер чучел Сандер. Не один тиждень Ян провів біля вітрини крамниці, притуляючись обличчям до скла з такою силою, що аж ніс білів. У ній були голови лисиць і котів і близько п’ятдесяти пташок казкової краси. Сама природа могла повчитися на цій вітрині — настільки вдало пір’їнка була підібрана до пір’їнки, і не можна було відірвати ока від дивовижних барв оперення.

Хоча чучел було трохи більше півсотні, тільки дванадцять з них мали ярлики з назвами. І роздивлятися цих птахів: орлан, рибалочка, сиворакша, червоний снігур, співочий дрізд, кардинал, куріпка, фазан, бугай, печерна сова, іволга — було справжнім щастям для Яна, їхні назви він запам’ятав назавжди. Втім, пізніше з’ясувалося, що назви не зовсім точні: на ярлику було написано «співочий дрізд», а насправді то було чучело звичайнісінького сірого дрозда.

Крайній птах у верхньому ряді мав суцільно коричневе оперення, білі груди і довгий хвіст. Ярлик на ньому був пришпилений так, що знадвору його не вдавалось прочитати, і Ян щодня приходив до вікна подивитись, чи не повернули його зручніше. Та ярлик усе не повертали, і хлопчик не міг дізнатися, що ж то за птах.

Лише через рік в Яна визрів одчайдушний план: він вирішив зайти до крамнички!

Ще кілька місяців знадобилося Яну, щоби наважитись зайти туди — він був дуже сором’язливим хлопчиком. Та як же йому кортіло потрапити всередину! Скоріш за все, якби Ян просто підійшов і попросив дозволу подивитись колекцію, йому б не відмовили, та хлопчикові забракло сміливості — таке він мав виховання.

Вибравши у вікні найцікавішого птаха — печерну сову, — Ян рішуче стиснув зуби і зайшов. Як страшно дзеленькнув вхідний дзвіночок! За мить почулися кроки й у дверях постав сам господар крамнички:

— А скільки… скільки… скільки коштує оця сова, пане?

— Два долари.

І тут Янову хоробрість мов вітром здуло. Він чкурнув звідтіль. Якби вартість сови була десять центів, то й це було б йому не по грошах. Хлопчик і не чув, що гукнув йому навздогін господар крамнички — він вискочив з таким почуттям, ніби раптом потрапив у рай, та не гідний був там залишатись. Від хвилювання хлопчик навіть не встиг розгледіти як слід ті скарби, що були перед ним у крамничці.