Ернест Сетон-Томпсон - Прерії Арктики

воді. Пташеня зринуло за два кроки від нас і попливло, по черзі показуючи хвостик то нам, то озеру. Я не знав раніше, що уліти вміють пірнати.

Десь о восьмій вечора ми почали видивлятися місце для ночівлі й шостої за рахунком трапези. Але тут острови — єдиний порятунок від покинутих собак — були голі, а береги або скелясті, стрімчасті, або безлісі, і ми продовжили свій шлях.

Зробили зо дві невдалі спроби вибратися на берег, аж поки індіанці не згадали, що всього за милю звідси тече Індіанська Гірська ріка (Дер-шет-тессі), а там поруч — село їхніх друзів. Мене тішила можливість пропливти хоч одну зайву милю. Потім команда дружно схопила рушниці та заходилася пуляти в повітря, щоб у селі дізналися про наше прибуття. Незабаром побачили ми й селище. Стрілянина тривала, на неї відповідали з села. Індіанці дуже злиденні, а кожен патрон коштує п’ять-шість центів, так що вся ця вистава обійшлася їм приблизно у два долари. Підпливаючи до берега, ми побачили, що все населення висипало нам назустріч. Раптом мої веслярі зашепотіли: «Дивіться, білі!»

Ними виявилися знайомий мені американець зі Сміт-Лендінга, якому я розрізував нарив на руці, та його супутник-англієць; обоє вели тут розвідку на мідь і золото.

— У мене все гаразд, — сказав американець, простягаючи руку з моєю міткою, і ми обмінялися дружнім рукостисканням.

На березі багато індіанців пропонували м’ясо в обмін на тютюн. Схоже, вони страждають тютюноманією. За «тзел-тві» вони готові дати будь-яку ціну. Без їжі індіанці можуть прожити довго, без тютюну життя для них стає нестерпним. Вони запропонували нам весь свій продовольчий запас — сушене м’ясо двох оленів карибу — чудовий поживний концентрат за півфунта поганого смердючого тютюну.

За два тижні, запевняли вони, у горах буде багато оленів. На жаль! Їхнє пророкування не справдилося.

Провідником в американця був Сузі Кінг Больє — він добре знав місцевість і дав нам важливі настанови. За його словами, цього року самки карибу, як завжди, пішли на північ, а самці не подалися за ними вслід — зима затяглася, і вони вирішили не залишати рідні місця; на озері Артиллері їх сила-силенна.

Больє довідався, що я лікар і негайно розповів про свою недугу. У нього «ломило», що саме, він не знав напевно, та ломило нестерпно, і провідник просив заспокійливого засобу проти болю, хоча, вочевидь, жадав отримати щось підбадьорливе, міцне.

Наступного ранку ми полишили селище о сьомій після звичайної болісної сцени — команда бурчала, що я піднімаю людей серед ночі, що було цілковитим абсурдом, бо ніч давно скінчилася.

За день ми пройшли повз водоспад біля устя річки Хор-Фрост-Рівер. Індіанці називають її Деза-К’я. Якщо це і є водоспад, названий Беком Беверлі-Фолл, то ілюстратор його книги не мав ні найменшого уявлення про цей водоспад.

Удень 27 липня, на дванадцятий день по тому, як ми вирушили в «три-чотириденне» плавання з Форт-Резольюшен, ця болісна подорож, яка здавалася нескінченною, нарешті завершилась, і ми з почуттям величезної полегкості причалили до берега.

ЗАГНАНА РИСЬ

Рись мовою індіанців — «чисей». Один із найцікавіших епізодів плавання озером відбувся вранці 27 липня.

Ми були за півмилі від Чарлстон-Харбор, коли один із індіанців крикнув:

— Чисей!

І вказав на південний берег озера. Там, на голому мисі за чверть милі від нас, блукала велика рись. Зрозуміло, моя команда покидала весла та схопилася за рушниці; от-от мала повторитися знайома сцена.

— Не стріляти! — наказав я. — Цією займатимусь я сам.

Із двома найнадійнішими помічниками — Біллі та Преблом — я сів у пірогу. Ми були озброєні ціпком, дробовиком і фотокамерою.

Пристали до берега та виявили, що рись зникла. Ми обнишпорили лісочок, який прилягав до мису, але й там її не виявилося. Стало зрозуміло, що вона сховалася десь на мисі. Тоді Біллі пішов правим берегом, Пребл — лівим, а я — найкоротшим шляхом до мису.

Рись як у воду впала.

Мис був безлісим, якщо не враховувати єдиної ділянки, порослої карликовою ялиною, завдовжки двадцять футів і три-чотири фути заввишки. Проте ялинник був таким густим, що пробратися всередину здавалося неможливим. І все-таки я поповз по-пластунськи під нижніми гілками.

Не здолав і шести футів, як почув гарчання звіра та мимоволі сахнувся — прямо переді мною припала до землі та злобливо блискала очима рись.

Вона підвелася, і мене вразило те, що я побачив під нею іншу рись, частково з’їдену. Я не міг фотографувати звіра в заростях і тому тицьнув її ціпком. Вона загарчала, вдарила ціпок лапою, раптом вискочила із заростей та стрибками помчала до лісу. Поки вона мчала відкритим простором, я встиг зробити один знімок. Раніше мені доводилося чути, що гарний бігун може обігнати рись, і ось тепер я на власні очі побачив це диво.

Пребл був спринтером, і не встигла рись проскочити двісті ярдів, які відокремлювали її від лісу, Пребл уже наздогнав утікачку й тепер разом із Біллі заганяв дику фотомодель у мою фотостудію. Рись намагалась кинутися вбік, але всі її маневри були вчасно розгадані; загнана на самий край мису, вона виявилася між глибоким озером і ворогами. У неспроможній люті звір пирхав, смикаючи з боку на бік коротким хвостом, присідав, начебто от-от стрибне на нас. Із двадцяти п’яти кроків я зробив другий знімок. Рись розпалилася не на жарт, але я добре знав її звички, знав і людей, що страхували мене.

Відійшовши вбік, я перезарядив апарат і сказав;

— Пребле, я хочу підійти ближче та зняти рись крупним планом. Якщо вона кинеться на мене, вся надія на твій дробовик, інакше — пропадай моя краса!

Пребл із властивим йому красномовством відгукнувся:

— Давай!

І тоді я повільно пішов до звіра, доведеного до розпачу. Очі в нього блискали зеленим вогнем, вуха були щільно притиснуті до голови, короткий хвіст смикався, по мірі того, як я наближався, гарчання переходило в хрипке шипіння. Між нами було всього п’ятнадцять футів, і звір присів, готуючись до стрибка. Я натис кнопку й зробив третій знімок.

І тут мене здолав біс марнославства та змусив піти на ризик. Загнана рись була голодна й нерозсудлива, могла кинутись, але я був упевнений, що живою їй до мене не добратися — я добре знав Пребла, і це додавало мені мужності.

— Потрібен ще крупніший план! — гукнув я. — Ти готовий?

— Угу.

Я пригнувся, підійшов до звіра ближче та з дванадцяти футів зробив четвертий знімок. З незрозумілих причин рись уже не здавалася такою злобливою,