Саймон Бекетт - Записано на кістках. Друге розслідування, Саймон Бекетт

— Звичайно. Я повідомлю Майкла, що ви прокинулися. Він принесе телефон. — Ґрейс здійняла брову, усміхнувшись кутиком губ. — І скажу йому, щоб приніс ваш одяг.

Із цими словами вона вийшла. Роздратований, я повернувся в ліжко. Мене гризла думка про втрачені години. Але чекати довго не довелося — у двері постукали.

Увійшов Майкл Стракан, тримаючи в руках мій ретельно випраний і випрасуваний одяг. Гаманець, годинник і непотрібний мобільний телефон — акуратно складені зверху. Під пахвою в нього була затиснута газета.

— Ґрейс сказала, що вам це може стати в пригоді. — Він усміхнувся, опустивши мої речі на стілець біля ліжка. Поліз у кишеню й витяг бездротовий телефон. — І це теж.

Хотілося негайно зателефонувати, але я стримався. Якби не він, я, мабуть, був би вже мертвий.

— Спасибі. І ще дякую за все те, що зробили для мене вчора вночі.

— Забудьте. Радий допомогти. Хоча, мушу зізнатися, ви мене до півсмерті налякали, коли вигулькнули з темряви.

— То було обопільно, — сухо відповів я. — Як ви мене витягли?

Він знизав плечима.

— Мені вдалося втримати вас у вертикальному положенні більшу частину шляху донизу, але на останньому відрізку довелося закинути вас на баранчика.

— Ви мене несли?

— Тільки до автомобіля. Я не завжди беру його на цю прогулянку, але, повірте, зрадів, що цього разу він зі мною. — Він сказав це недбало, наче нести дорослого чоловіка навіть на коротку відстань було дурничкою. — То як плече?

Я обережно зігнув руку. Досі боліло, але принаймні я міг поворушити рукою і не знепритомніти:

— Краще, ніж було.

— Брюс над вами добряче попітнів, щоб його вправити. Якби не він, ми, ймовірно, відправляли б вас гелікоптером до лікарні. Або запхали б до порома Ієна Кінроса. Проте не думаю, що у вашому тодішньому стані морська подорож була б надто приємною.

— Брюс?..

— Брюс Кемерон. Він шкільний учитель, але за освітою фельдшер. Опікується нашим медпунктом.

— Корисне поєднання, як на мене.

Обличчям Стракана промайнув якийсь вираз.

— Є певні нюанси. Згодом самі з ним побачитеся. Ґрейс йому зателефонувала, сказала, що ви вже прокинулися, тож він запропонував зайти подивитися, як ви. О, і ще ваші колеги знайшли сьогодні вранці машину Елен і витягли її на дорогу. Вам буде приємно почути, що вона не пошкоджена. Що трапилося? Звернули, щоб оминути вівцю?

— Не вівцю. Золотистого ретривера.

Обличчя Стракана спохмурніло.

— Оскар? Боже, оце так! Я взяв його із собою, але він десь побіг. Господи, мені так шкода.

— Не хвилюйтеся. Я просто радий, що не вдарив його. — Цікавість тимчасово взяла гору над моїм нетерпінням. — Слухайте, не подумайте, що я не вдячний, але… що в біса ви там робили?

Він усміхнувся, трохи сором’язливо.

— Сиджу собі там час від часу. Ґрейс думає, що я з глузду з’їхав, але ще в Південній Африці, коли я був малий, батько брав мене на сафарі. На пагорбі приходить таке ж відчуття простору та ізоляції, як тоді в дитинстві. Я не містик і не релігійна людина, але щось у цьому є… майже духовний досвід.

Ніколи не подумав би про Стракана з такого погляду.

— Але ж там так самотньо. І холодно.

Він усміхнувся.

— Я добряче загортаюся, а самотність є частиною цього досвіду. Крім того, брох[11] — гарне місце для роздумів.

— Брох?

— Кам’яна споруда, в якій я був. Це стара сторожова вежа. Мені подобається думка, що хтось сидів там біля багаття дві тисячі років тому. Сидиш там і наче підтримуєш традицію. А ті керни ще старші. Люди, поховані в них, були володарями, лідерами кланів, а тепер усе, що залишилося, — кілька кам’яних купок. Все пізнається на відстані, чи не так? — Раптом він зніяковів. — Так чи так, годі про мої темні таємниці. Ось, погляньте.

Він простягнув мені газету, яку приніс із собою. Це була вчорашня «Льюїс ґезетт», розгорнута на другій сторінці. Заголовок над підписом Меґґі Кесіді сповіщав про таємницю вогняної смерті на Руні. Стаття містила жахливий опис виявлення спаленого тіла, бідна на факти, але багата на припущення. Слід було очікувати, що вона згадає про теорію із самозайманням, ну і мене там називали «шанованим ученим-криміналістом доктором Девідом Гантером».

Що ж, могло бути й гірше. Принаймні фотографій не було.

— Прийшло з поромом сьогодні вранці, — сказав Стракан. — Гадав, вам схочеться це побачити.

— Дякую. — Стаття нагадала мені про нагальні справи. — Після всього, що ви зробили, мені незручно запитувати, але чи не могли б ви підвезти мене до селища?

— Звичайно. — Він помовчав. — Усе гаразд?

— Так. Мені просто потрібно повертатися.

Він кивнув, але навряд чи його переконало моє твердження.

— Я буду внизу. Душ до ваших послуг.

Дочекавшися, поки він піде, я схопив телефон. У моєму мобільному було записано номер Воллеса. Я набрав стаціонарний номер. «Ну ж бо, відповідай», — подумки закликав я його.

Цього разу відповів.

— Так, докторе Гантер? — Судячи з голосу, справи йшли краще.

Я сказав коротко:

— Її вбили.

Йому довелося усвідомити почуте. Нарешті він вилаявся.

— Ви впевнені?

— Її вдарили так сильно, що задня частина черепа тріснула, проте не зламалася. Вогонь змусив череп вибухнути, тому я не помітив цього раніше.

— Чи могла вона вдаритися під час падіння? Можливо, панікувала, коли загорілася?

— Це могло спричинити падіння, але така травма або вбила б її назавжди, або залишила б непритомною. Після цього вона не змогла б рухатися. Тоді тіло лежало б на спині, а не обличчям вниз, як у цьому випадку.

Я почув, як він зітхнув.

— Ви не могли помилитися?

Я почекав хвилину, щоб відповісти, боявся, що зірвуся.

— Ви хотіли мій висновок, ви його отримали. Хтось її вбив, а потім підпалив тіло. Це не випадковість.

Зависла пауза. Я майже чув, як він обмірковує матеріально-технічне забезпечення відтягування команд із місця аварії поїзда та переспрямування їх сюди.

— Гаразд, — сказав він, цього разу вже по-діловому, — завтра вранці я пришлю до вас команду підтримки та слідчу групу.

Я глянув у вікно. Світло вже згасало.

— Вони не можуть прибути