Саймон Бекетт - Записано на кістках. Друге розслідування, Саймон Бекетт

— Без шансів. Їм доведеться спочатку дістатися Сторновея, а потім звідти переправитися на Руну. Це забере час. Вам доведеться посидіти там до завтра.

Мені це не сподобалося, але більше нічого не вдієш. Коли Воллес завершив розмову, я набрав номер мобільного Дженні. Мене одразу скерувало на голосову пошту.

Я залишив їй повідомлення, у якому просив пробачення, що не зателефонував, додав, що зі мною все гаразд, що зателефоную пізніше. Це здавалося негідним і незадовільним. Я б віддав усе, щоб мати змогу побачити її цієї миті.

Але цього теж не сталося. Лише поклавши слухавку, я зрозумів, що спочатку автоматично подзвонив Воллесу, а не Дженні. Сумно міркуючи про те, що такий порядок говорить про мої пріоритети, я відкинув ковдру й пішов збиратися.

Душ був чудовий, гаряча вода полегшувала біль у плечі та забирала бруд і сморід попередньої ночі. Напівжорстку — з поролону та пластику — пов’язку на липучках вдалося зняти. Але вдягатися з однією рукою виявилося важче, ніж я думав. Лівою я ледве рухав, тому, натягнувши нарешті свій товстий светр, почувався як після важкого тренування в спортзалі.

Я вийшов у коридор. Великий будинок був ретельно оновлений та переобладнаний. Білі стіни щойно оштукатурені, підлога замість килима вистелена циновкою з кокосового волокна.

У верхній частині сходів велике панорамне вікно відкривало краєвид на маленьку піщану бухту. Її оточували скелі, сходи збігали вниз до дерев’яного причалу, в кінці якого була пришвартована вишукана яхта. Навіть у затишку бухти її щогла розгойдувалася під важкими й різкими ударами вітру. У слабкому світлі я розгледів на пристані дві постаті. Одна людина вказувала на бухту — чорне пальто допомогло впізнати Стракана. Я припустив, що іншим має бути Брюс, фельдшер, що перекваліфікувався на вчителя.

Унизу більшу частину підлоги холу вкривав величезний турецький килим. На задній стіні висіла велика абстрактна картина, написана олійними фарбами; вихор фіолетових і синіх кольорів, пронизаних косими лініями індиго. Вона водночас вражала й тривожила. Я майже проминув її, коли помітив у нижньому кутку ім’я Ґрейс Стракан.

З кімнати в дальньому кінці коридору лунала іспанська гітара. Я пішов на звук і опинився у світлій просторій кухні, сповненій аромату спецій. Зі стелі звисали мідні каструлі, декілька каструль булькало на чорній печі «Аґа». Ґрейс стояла біля неї й спритно кришила овочі. Вона всміхнулася мені через плече.

— Бачу, вам вдалося вдягнутися.

— Нарешті.

Зап’ястком вона відкинула з очей пасмо темного волосся. Навіть у простому чорному фартусі Ґрейс мала неймовірно чуттєвий вигляд. Невимушеність тільки посилювала ефект.

— Майкл не затримається. Він повів Брюса до бухти, щоб показати йому свій останній проєкт. Брюс це той, що вам вчора руку вправляв, — уточнила вона.

— Так, ваш чоловік сказав мені. Добра робота.

— Він просто скарб. Запропонував підійти перевірити, як ви, щойно уроки закінчаться. Будете щось пити чи їсти? Ви, мабуть, голодні.

Лише тут я зрозумів наскільки. Я не їв від учора. Ґрейс помітила мої вагання.

— Як щодо сендвіча? Чи омлету?

— Справді, я не…

— Тоді омлет.

Вона налила оливкової олії в сковороду і, поки та нагрівалася, спритно розбила в миску три яйця.

— Майкл каже, що ви з Лондона, — сказала вона, енергійно збиваючи їх.

— Так і є.

— Не була там багато років. Весь час намагаюся витягти туди Майкла, але він застряг тут, мов чобіт у багнюці. Ненавидить, коли його з острова витягають. Я не буваю далі Льюїса, який, чесно кажучи, не назвеш культурною Меккою.

«Мов чобіт у багнюці», — не ті слова, які я пов’язав би з її чоловіком. Але зрештою, як я зрозумів, він сповнений несподіванок.

— Скільки ви тут? — запитав я.

— Ой, уже чотири роки? Ні, п’ять. Боже! — Вона похитала головою, вражена швидкоплинністю часу.

— Мабуть, довго довелося звикати. Я про життя на острові.

— Не зовсім. Ми завжди прагнули до віддалених місць. Можна подумати, що нам нудно, але зовсім ні. Майкл завжди зайнятий, а я допомагаю в школі — переважно на уроках малювання.

— Я бачив вашу картину. Вражає.

Вона недбало знизала плечима, але видно було, що їй приємно.

— О, просто хобі. Але з Брюсом ми так потовари­шували через мою допомогу в школі. Він був учителем початкових класів на великій землі, тож виявився справжньою знахідкою. І я люблю дітей, мені приємно з ними працювати.

Туга на мить промайнула її обличчям, та миттєво зникла. Я відвів погляд, відчуваючи незручність, наче побачив щось приватне. Я вже здогадався, що в них зі Страканом власних дітей нема. Тепер я знав, як вона це відчуває.

— Бачив яхту в бухті, — сказав я, сподіваючись повернутися до безпечнішої теми. — Гарний човен.

— Красуня, правда? — Ґрейс засяяла усмішкою, викладаючи на стіл свіжий буханець хліба й масло. — Майкл купив її, коли ми саме сюди перебралися. Лише сорок два фути, але бухта недостатньо глибока для чогось більшого. І вона такого розміру, що одна людина може впоратися з нею самостійно. Майкл іноді бере її в Сторновей, коли доводиться їхати у справах.

— Як ви познайомилися? — запитав я.

— О боже, ми цілу вічність одне одного знаємо.

— Ще з дитинства закохалися?

Вона засміялася.

— Знаю, це жахливе кліше, але це правда. Ми виросли поблизу Йоганнесбурга. Майкл старший за мене, і малою я ходила за ним хвостиком. Можливо, тому мені тут подобається. Мені подобається, коли він мій і тільки мій.

Її щастя було заразливим. Я виявив, що заздрю Стракану та його шлюбу. Це змусило мене дійти неприємного усвідомлення, наскільки ми з Дженні останнім часом віддалилися.

— Ось, — сказала вона, кладучи омлет на тарілку, — хліб, масло, пригощайтеся.

Я всівся й почав їсти. Омлет був дуже смачний, я саме доїв останній шматок, коли кухонні двері відчи­нилися, впустивши вітер і дощ. Золотистий ретривер кинувся всередину, бризкаючи водою, і схвильовано підскочив до мене.

Я намагався відбитися однією рукою.

— Ні, Оскаре! — наказала Ґрейс. — Майкле, я певна, що Девіду неприємно, коли його брудними лапами мастять. Ой, дивіться, ви такі ж замурзані, скрізь багнюку понаносили!

Стракан слідом за собакою зайшов до кухні. З ним був чоловік в армійському кашкеті, якого я бачив напередодні біля школи.

— Вибач, люба, але я так і не можу знайти свої кляті гумаки. Оскаре, поводься пристойно. Ти вже й так докторові Гантеру біди наробив.

Стракан відірвав від мене собаку й усміхнувся.

— Радий бачити, що