Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Інше » Записано на кістках. Друге розслідування, Саймон Бекетт 📚 - Українською

Саймон Бекетт - Записано на кістках. Друге розслідування, Саймон Бекетт

31
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Записано на кістках. Друге розслідування" автора Саймон Бекетт. Жанр книги: Інше.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 22 23 24 ... 90
Перейти на сторінку:

Мабуть, я втратив свідомість. Коли опам’ятався, то лежав обличчям вниз, і дощ гіпнотично стукав по капюшоні. Я відчував смак суглинку, сморід торфу в роті. Досі напівпритомний, піймав себе на думці про незліченну кількість мертвих тварин, комах і рослинності, з яких складається торф: тисячоліття гнилі, спресованої в нафтохімічний осад. Я виплюнув його і спробував піднятися, але це виявилося занадто важко. Вода просо­чилася під пальто, я промерз до кісток. Я тремтів від холоду, сил не стало, і я знову впав у багнюку. «З усіх клятих способів померти цей — найдурніший». Це було так абсурдно, що майже смішно. «Вибач, Дженні». Вона розлютилася тільки через те, що я сюди поїхав. А коли дізнається, що я дозволив цьому місцю себе вбити, то вона ж мене на шмаття порве.

Але спроба шибеницького гумору з тріском прова­лилася.

Лежачи в болоті, я відчував гнів і смуток. «То що, оце й усе? — підбурював я себе. — Вирішив здатися?»

Саме тоді, коли все висіло на волосині, я побачив світло.

Спочатку подумав, що це моя уява. То була лише жовта іскра, що танцювала в темряві переді мною. Але коли я рухав головою, світло залишалося на тому ж місці. Я заплющив очі, розплющив. Світло є. Я відчув приплив надії, коли згадав про будинок Стракана. Він був ближче, ніж селище. Можливо, все-таки я блукав у правильному напрямку.

Частина мене навіть тоді знала, що світло надто високо, щоб іти з будинку, але мені було байдуже.

Мені було до чого прагнути. Навіть не замислюючись про це, я заледве звівся на ноги й пошкандибав до вогника.

Світло висіло наді мною, і я не міг сказати, як далеко. Це не мало значення. Жовте сяйво було єдиною річчю у Всесвіті, що вабила мене до себе, як нічного метелика. Воно неухильно збільшувалося. Тепер я бачив, що світло не було постійним, а мерехтіло в якомусь нечутному ритмі. Я ледве помітив, як земля підіймається на шляху до нього, а підйом крутішає. Здоровою рукою я підтягувався вгору, іноді мусив повзти на колінах, та потім підводився й знову, спотикаючись, прямував уперед. А світло все наближалося. Я зосередився на цьому, відкинувши все інше.

Тоді воно опинилося прямо переді мною. Не машина, не будинок. Лише маленьке недоглянуте вогнище перед зруйнованою кам’яною хатиною. Коли розчарування пробилося крізь моє приголомшення, я почав сприй­мати, що саме освітлювало вогнище. Мене оточували хаотичні насипи каміння, і їхній вигляд викликав у пам’яті якийсь тьмяний образ. Я зрозумів, що це не природні утворення.

Керни.

Про них згадували Броуді та Стракан. Пригадавши їхні розповіді, я зрозумів, що заблукав ще більше, ніж думав.

Я дістався верхівки пагорба. Ноги підігнулися, вичерпався останній запас сил.

Коли поплив зір, я помітив рух біля входу до зруйнованої хатини. Надто заціпенілий і виснажений, щоб поворухнутися, я дивився, як зсередини повільно вийшла постать у капюшоні. Ступила в коло вогню. Очі, що відбивали полум’я, дивилися на мене з-під покриву.

Потім вогонь потьмянів, і ніч закрутила мене в пітьму.

9

Вітру не було. Це перше, що спало мені на думку. Ні вітру, ні барабанного стукоту дощу.

Тільки тиша.

Я розплющив очі. Лежав я в ліжку. Притлумлене палевими шторами денне світло проникало у велику білу кімнату. Білі стіни, біла стеля, білі простирадла. Спочатку я подумав, що це лікарня, та згодом зрозумів, що в лікарнях нечасто трапляються пухові ковдри й двоспальні ліжка. Або скляні душові кабіни, як на те пішло. А плетена з пальмового листя тумбочка біля ліжка наче зійшла зі сторінок журналу про інтер’єри.

Проте тут і зараз мене геть не турбувало те, що я не знав, де опинився. Постіль була тепла і м’яка. Якийсь час я лежав, перебираючи в пам’яті минулі події, які зміг пригадати. Вони поверталися до мене напрочуд легко. Котедж. Покинутий автомобіль. Падіння в темряві, і, нарешті, шлях до далекого вогню.

Ось тут пам’ять вкриває туман. Спогади про те, як я підіймався на схил пагорба й опинився біля стародавніх могильників, про постать, що вийшла зі зруйнованої хижі, скидалися на сюрреалістичний сон. У пам’яті виринали розрізнені картини: мене несуть у непроглядній темряві, я скрикую від поштовху в плече.

Плече…

Відсунувши ковдру, я побачив, що повністю голий, але більше мене хвилювала пов’язка, що притискала ліву руку до грудей. Схоже, професійна робота. Я обережно зігнув плече й здригнувся, коли запротестували пошкоджені зв’язки. Біль пекельний, але вивиху вже немає. Мабуть, хтось його вправив, хоч я й не пам’ятаю цього епізоду. Дивно, адже коли тобі вправляють вивих плеча, про таке не так-то просто забути.

Глянув на зап’ясток — годинника не було. Я гадки не мав, котра година, але надворі — світлий день. Почала здійматися тривога. «Боже, скільки я був непритомний?» Я досі не сказав Воллесу — нікому не сказав! — що ми маємо справу з убивством. І я пообіцяв Дженні, що зателефоную ще минулого вечора. Вона, мабуть, місця собі не знаходить, гадаючи, що зі мною трапилося.

Треба повертатися. Я відкинув ковдру й заходився шукати свій одяг, коли відчинилися двері й увійшла Ґрейс Стракан.

Вона була ще приголомшливішою, ніж запам’ята­лася з першої зустрічі: темне волосся, закручене назад, відкривало ідеальний овал обличчя; обтислі чорні штани та кремовий светр підкреслювали струнку й чуттєву фігуру.

Побачивши мене, вона посміхнулася.

— Привіт, докторе Гантер. Я просто зайшла глянути, чи ви прокинулися.

Принаймні тепер я знав, де я. Її погляд ковзнув униз, і я згадав, що голий. Поспішно накрився ковдрою.

Темні очі сміялися.

— Як ви почуваєтеся?

— Збентеженим. Як я сюди потрапив?

— Майкл привіз вас учора ввечері. Знайшов вас на пагорбі. Точніше, ви його знайшли.

Отже, саме Стракан мене врятував. Я запам’ятав фігуру, що виринала у світлі вогнища.

— То це я вашого чоловіка там побачив?

Вона всміхнулася.

— Так, одне з його хобі, мушу сказати. Рада, що не тільки я вважаю його трохи дивним. І все-таки вам пощастило, що він туди нагодився.

Не посперечаєшся. Але мене все одно хвилювало, як довго я спав.

— Котра година?

— Майже пів на четверту.

Більш як пів дня минуло. Я подумки вилаявся.

— Можна скористатися вашим телефоном? Мушу повідомити людям, що сталося.

— Вже зроблено. Майкл вас привіз і одразу зателефонував у готель, поговорив із сержантом Фрейзером, гадаю, що саме з ним. Повідомив, що ви потрапили в аварію, але більш-менш цілі.

Саме це я й припускав. Але мені все одно потрібно було зловити Воллеса. І зв’язатися з Дженні, вона має знати, що зі мною все добре.

Якщо вона досі зі мною розмовляє.

1 ... 22 23 24 ... 90
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Записано на кістках. Друге розслідування, Саймон Бекетт», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Записано на кістках. Друге розслідування, Саймон Бекетт"