Саймон Бекетт - Записано на кістках. Друге розслідування, Саймон Бекетт

Мабуть, я втратив свідомість. Коли опам’ятався, то лежав обличчям вниз, і дощ гіпнотично стукав по капюшоні. Я відчував смак суглинку, сморід торфу в роті. Досі напівпритомний, піймав себе на думці про незліченну кількість мертвих тварин, комах і рослинності, з яких складається торф: тисячоліття гнилі, спресованої в нафтохімічний осад. Я виплюнув його і спробував піднятися, але це виявилося занадто важко. Вода просо­чилася під пальто, я промерз до кісток. Я тремтів від холоду, сил не стало, і я знову впав у багнюку. «З усіх клятих способів померти цей — найдурніший». Це було так абсурдно, що майже смішно. «Вибач, Дженні». Вона розлютилася тільки через те, що я сюди поїхав. А коли дізнається, що я дозволив цьому місцю себе вбити, то вона ж мене на шмаття порве.

Але спроба шибеницького гумору з тріском прова­лилася.

Лежачи в болоті, я відчував гнів і смуток. «То що, оце й усе? — підбурював я себе. — Вирішив здатися?»

Саме тоді, коли все висіло на волосині, я побачив світло.

Спочатку подумав, що це моя уява. То була лише жовта іскра, що танцювала в темряві переді мною. Але коли я рухав головою, світло залишалося на тому ж місці. Я заплющив очі, розплющив. Світло є. Я відчув приплив надії, коли згадав про будинок Стракана. Він був ближче, ніж селище. Можливо, все-таки я блукав у правильному напрямку.

Частина мене навіть тоді знала, що світло надто високо, щоб іти з будинку, але мені було байдуже.

Мені було до чого прагнути. Навіть не замислюючись про це, я заледве звівся на ноги й пошкандибав до вогника.

Світло висіло наді мною, і я не міг сказати, як далеко. Це не мало значення. Жовте сяйво було єдиною річчю у Всесвіті, що вабила мене до себе, як нічного метелика. Воно неухильно збільшувалося. Тепер я бачив, що світло не було постійним, а мерехтіло в якомусь нечутному ритмі. Я ледве помітив, як земля підіймається на шляху до нього, а підйом крутішає. Здоровою рукою я підтягувався вгору, іноді мусив повзти на колінах, та потім підводився й знову, спотикаючись, прямував уперед. А світло все наближалося. Я зосередився на цьому, відкинувши все інше.

Тоді воно опинилося прямо переді мною. Не машина, не будинок. Лише маленьке недоглянуте вогнище перед зруйнованою кам’яною хатиною. Коли розчарування пробилося крізь моє приголомшення, я почав сприй­мати, що саме освітлювало вогнище. Мене оточували хаотичні насипи каміння, і їхній вигляд викликав у пам’яті якийсь тьмяний образ. Я зрозумів, що це не природні утворення.

Керни.

Про них згадували Броуді та Стракан. Пригадавши їхні розповіді, я зрозумів, що заблукав ще більше, ніж думав.

Я дістався верхівки пагорба. Ноги підігнулися, вичерпався останній запас сил.

Коли поплив зір, я помітив рух біля входу до зруйнованої хатини. Надто заціпенілий і виснажений, щоб поворухнутися, я дивився, як зсередини повільно вийшла постать у капюшоні. Ступила в коло вогню. Очі, що відбивали полум’я, дивилися на мене з-під покриву.

Потім вогонь потьмянів, і ніч закрутила мене в пітьму.

9

Вітру не було. Це перше, що спало мені на думку. Ні вітру, ні барабанного стукоту дощу.

Тільки тиша.

Я розплющив очі. Лежав я в ліжку. Притлумлене палевими шторами денне світло проникало у велику білу кімнату. Білі стіни, біла стеля, білі простирадла. Спочатку я подумав, що це лікарня, та згодом зрозумів, що в лікарнях нечасто трапляються пухові ковдри й двоспальні ліжка. Або скляні душові кабіни, як на те пішло. А плетена з пальмового листя тумбочка біля ліжка наче зійшла зі сторінок журналу про інтер’єри.

Проте тут і зараз мене геть не турбувало те, що я не знав, де опинився. Постіль була тепла і м’яка. Якийсь час я лежав, перебираючи в пам’яті минулі події, які зміг пригадати. Вони поверталися до мене напрочуд легко. Котедж. Покинутий автомобіль. Падіння в темряві, і, нарешті, шлях до далекого вогню.

Ось тут пам’ять вкриває туман. Спогади про те, як я підіймався на схил пагорба й опинився біля стародавніх могильників, про постать, що вийшла зі зруйнованої хижі, скидалися на сюрреалістичний сон. У пам’яті виринали розрізнені картини: мене несуть у непроглядній темряві, я скрикую від поштовху в плече.

Плече…

Відсунувши ковдру, я побачив, що повністю голий, але більше мене хвилювала пов’язка, що притискала ліву руку до грудей. Схоже, професійна робота. Я обережно зігнув плече й здригнувся, коли запротестували пошкоджені зв’язки. Біль пекельний, але вивиху вже немає. Мабуть, хтось його вправив, хоч я й не пам’ятаю цього епізоду. Дивно, адже коли тобі вправляють вивих плеча, про таке не так-то просто забути.

Глянув на зап’ясток — годинника не було. Я гадки не мав, котра година, але надворі — світлий день. Почала здійматися тривога. «Боже, скільки я був непритомний?» Я досі не сказав Воллесу — нікому не сказав! — що ми маємо справу з убивством. І я пообіцяв Дженні, що зателефоную ще минулого вечора. Вона, мабуть, місця собі не знаходить, гадаючи, що зі мною трапилося.

Треба повертатися. Я відкинув ковдру й заходився шукати свій одяг, коли відчинилися двері й увійшла Ґрейс Стракан.

Вона була ще приголомшливішою, ніж запам’ята­лася з першої зустрічі: темне волосся, закручене назад, відкривало ідеальний овал обличчя; обтислі чорні штани та кремовий светр підкреслювали струнку й чуттєву фігуру.

Побачивши мене, вона посміхнулася.

— Привіт, докторе Гантер. Я просто зайшла глянути, чи ви прокинулися.

Принаймні тепер я знав, де я. Її погляд ковзнув униз, і я згадав, що голий. Поспішно накрився ковдрою.

Темні очі сміялися.

— Як ви почуваєтеся?

— Збентеженим. Як я сюди потрапив?

— Майкл привіз вас учора ввечері. Знайшов вас на пагорбі. Точніше, ви його знайшли.

Отже, саме Стракан мене врятував. Я запам’ятав фігуру, що виринала у світлі вогнища.

— То це я вашого чоловіка там побачив?

Вона всміхнулася.

— Так, одне з його хобі, мушу сказати. Рада, що не тільки я вважаю його трохи дивним. І все-таки вам пощастило, що він туди нагодився.

Не посперечаєшся. Але мене все одно хвилювало, як довго я спав.

— Котра година?

— Майже пів на четверту.

Більш як пів дня минуло. Я подумки вилаявся.

— Можна скористатися вашим телефоном? Мушу повідомити людям, що сталося.

— Вже зроблено. Майкл вас привіз і одразу зателефонував у готель, поговорив із сержантом Фрейзером, гадаю, що саме з ним. Повідомив, що ви потрапили в аварію, але більш-менш цілі.

Саме це я й припускав. Але мені все одно потрібно було зловити Воллеса. І зв’язатися з Дженні, вона має знати, що зі мною все добре.

Якщо вона досі зі мною розмовляє.

—