Саймон Бекетт - Записано на кістках. Друге розслідування, Саймон Бекетт

суворої, неземної краси, заливаючи дорогу сріблястим світлом. Настрій поліпшився, коли я рушив у дорогу. «Зрештою, не так уже й погано». Щойно я про це подумав, хмари знову закрили місяць, і світло раптово зникло.

Цілковита темрява вразила мене. Я жив за містом і думав, що знаю, якою темною може бути ніч. Але тут усе було інакше, не так, як у моєму попередньому досвіді. Руна — крихітний острів, розташований за багато миль від великої землі, навколо — ані міста, ані містечка, яке б відбивало далеке світло. Я подивився вгору, сподіваючись побачити в небі хоч якісь ознаки світла. Нічого. Хмарний покрив гасив будь-який проблиск зірок чи місяця, немов груба ковдра.

Я озирнувся, сподіваючись побачити хоча б обнадійливий силует «фольксваґена». Але темрява стояла абсолютна. Лише звук моїх кроків доводив, що я рухаюся. «Це лише темрява. Вона тобі не зашкодить». Якщо я не збився з дороги, немає про що хвилюватися. Рано чи пізно дорога приведе мене назад у селище.

Попри це, коли я знову почав рухатися, моя впевненість падала з кожним кроком. Лляв крижаний дощ, вітер видував усе тепло з мого тіла, я майже оглух і осліп.

Але не настільки оглух, щоб не почути гуркоту позаду на дорозі.

Я обернувся, серце калатало. Не було видно нічого, крім темряви. «Напевно, просто вівця, або щось вітром надуло. Або клятий Страканів собацюра». Повернувшись спиною до шуму, я знову пішов. Усі мої відчуття були зосереджені на тому, що могло бути там, за мною, я все ще напружував слух, коли раптом зробив крок у порожнечу.

Я полетів уперед, змахнувши руками, і з усього розмаху врізався в землю. Покотився вниз, втративши будь-яке відчуття неба і землі. Груба трава дряпала обличчя. Нарешті все різко зупинилося.

Ошелешений і відкритий всім вітрам, я лежав горілиць у багнистій траві, а дощ періщив мені в обличчя. Я знав, що сталося. Не усвідомлюючи цього, я зійшов із середини дороги та впав з узбіччя в кювет. «Ідіот!» Почав підводитися й закричав: ліве плече пронизав біль.

Коли вщухло до тупого болю, я знову обережно поворухнув рукою. Біль відновився: не такий, як раніше, але настільки сильний, що я голосно застогнав.

Принаймні не чутно скрипу кістки. Я сподівався, що це означає, що нічого не зламано. Проковтнувши жовч, яка піднялася до горла, я незграбно помацав плече іншою рукою. Навіть через пальто відчув, що щось не так у суглобі. Там, де не мало бути, виявилася опуклість, а коли я обвів її контур пальцями, мене накрила жахлива хвиля нудоти.

Я вивихнув плече. Дуже сильно.

Наказав собі не панікувати. «Дихай глибоко. Роби крок за кроком». Знав: щоб знову користуватися рукою, суглоб доведеться повернути на місце. Я потягнувся ­іншою рукою, наскільки зміг дістати, і відчув, промацуючи пальцями, де голівка плечової кістки вискочила з гнізда. Передихнув, скрегочучи зубами, а потім штовх­нув. Від болю мало не втратив свідомість. Заволав так, що іскри з очей посипалися. Коли вони зникли, я знову лежав на спині. Обличчям стікали піт і дощ. Хотілося блювати. Спазм ущух, але я тремтів від слабкості й болю.

Більше я не мацав плече. Я знав, що суглоб так і не став на місце. Рука невпинно пульсувала, біль у кістці струменів від основи черепа вниз, аж до кисті. Я зібрав слабкі сили докупи й знову сів. Повільно підвівся — голова пішла обертом. Про те, щоб йти пішки до селища, тепер не було й мови. Мені доведеться спробувати знайти машину та сісти там, сподіваючись, що Фрейзер або Дункан рано чи пізно спробують мене розшукати.

Підійматися на слизьке узбіччя було важко. Я нічого не бачив і міг лише однією рукою підтягуватися на схил. Довелося відпочивати. Плече боліло дедалі сильніше. Я подумав, чи не порвані зв’язки, але викинув цю думку з голови. Якби й так, нічого з цим я зараз не вдію. Коли схил почав вирівнюватися, я був увесь спітнілий і виснажений. Підтягнувся останні кілька футів і випростався на слабких, мов водою наллятих, ногах. Полегшення від того, що вдалося повернутися нагору, витіснило все інше. Але потім я зрозумів, що щось не так.

Дороги не було.

Полегшення зникло. Я ступив ще кілька обережних кроків, щоразу сподіваючись відчути під черевиками асфальт. Але там була лише дернина і болотиста, нерівна земля. Очевидно, падіння дезорієнтувало мене більше, ніж я думав. Замість того щоб піднятися на дорогу, я продирався крізь ще одну купину трави.

Я змусив себе зберігати спокій. Треба було зробити лише одне. Дорога мала бути навпроти мене. Потрібно лише повернутися, а потім піднятися з іншого боку.

Я спустився багнистим схилом, проїхавшись останні кілька футів на спині. Мацав навколо, намагаючись знайти схил, з якого впав. Знайти так і не зміг. «Ну ж бо, він має бути тут». Але місцевість унизу не відповідала такій чіткій логіці. У темряві це був лабіринт горбів і ярів. Блукаючи наосліп, я не міг дізнатися, куди він веде.

Я знав, що не міг опинитися далеко від дороги, але й не міг визначити, де вона. Я підвів очі, сподіваючись побачити проблиски зірок. Але земля й небо злилися в одну непроглядну пітьму.

Вітер і дощ рвали мене на всі боки, ніби намагаючись ще більше заплутати. Я тремтів від шоку й від холоду. Попри те що мав водонепроникне пальто, я знав, що можу впасти в гіпотермію, якщо не знайду притулок. «Ну ж бо, думай! Куди йти?» Я ухвалив рішення й почав рухатися. Навіть якщо це був неправильний напрямок, зусилля допомагали зігрітися. Залишатися на місці зараз було для мене рівноцінно смерті.

Це було важко. Замість землі була зрадлива суміш вересу й трави, я міг підвернути або зламати щиколотку на кожному кроці. Я замовк, коли щось зашелестіло поблизу, намагаючись почути, що це, крізь поривчастий вітер і дощ на моєму капюшоні. Але не бачив нічого, крім темряви. Серце калатало. «Нічого. Просто вівця».

Але навіть намагаючись переконати себе, я пригадував гуркіт, який почув позаду на дорозі. Я знав, що поводився ірраціонально, що навіть якби тут був хтось інший, ця людина не змогла б побачити мене — так само, як я не зміг би побачити її. Не допомогло. Я заблукав, поранений, і темрява вивільнила всі примітивні страхи, які денне світло та сучасний світ дозволили нам поховати.

Тепер їх нічого не приховувало.

Я ішов далі. Дернина під ногами ставала мокрішою, горбків більшало, я набрів на торф’яне болото. Зуби цокотіли, я шумно хлюпав крізь багнюку. Чи то стало холодніше, чи то, попри всі мої зусилля, падала моя внутрішня температура.

Мабуть, те й те.

Плече горіло, пронизуючи мене білим жаром на кожному кроці. Я втратив відчуття часу, швидко втомлювався й ставав неуважним від утоми. Збоку долинув ще один шум — щось ворушилося в траві. Я повернувся на звук і впав. Жахливий біль спалахнув в травмованому плечі, бо на нього припала вся моя вага.