Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Інше » Записано на кістках. Друге розслідування, Саймон Бекетт 📚 - Українською

Саймон Бекетт - Записано на кістках. Друге розслідування, Саймон Бекетт

31
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Записано на кістках. Друге розслідування" автора Саймон Бекетт. Жанр книги: Інше.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 20 21 22 ... 90
Перейти на сторінку:
світло згасало дедалі швидше. Вчора я уникав роботи вночі, бо не хотів наробити помилок. Тепер я відчув, що припущуся ще більшої, якщо цього не виконаю. Я переставив прожектор, але він усе одно був недостатньо яскравий для моїх цілей.

Діставши свій ліхтар, я поставив його на підлогу, щоб він світив у зівущу порожнину черепа. Світло моторошно полилося з порожніх очниць, коли я звернув увагу на осколки кісток, що лежали на підлозі. Більшість з них були крихітними, не більшими за мій ніготь. Я вже записав їхні позиції на міліметровому папері, але тепер, наче огидний пазл, намагався зібрати їх докупи.

Це було те, що я зазвичай намагався робити лише в лабораторії, де мені на допомогу приходили відповідні затискачі, пінцети та збільшувальні лінзи. Тут не було навіть столу, а мій прогрес уповільнювався через занімілі пальці. Однак я поступово збирав фрагменти докупи, доки не склав значну частину.

І тоді я це побачив.

Удар, досить сильний, щоб зламати черепну коробку, призводить до блискавичних переломів, що поширюються від місця контакту. Зазвичай їх важко не помітити, і я не бачив жодних їхніх ознак. Але я шукав не в тому місці. Фрагменти з’єдналися, щоб виявити рвану павутину тріщин. Характерні зигзагоподібні лінії, які міг спричинити лише сильний удар, достатньо сильний, щоб зламати кістку, не зламавши її.

Череп тріснув у вогні, все так, але саме там, де він уже був ослаблений.

Я обережно поклав уламки кісток на землю. Броуді весь час мав рацію. Це не нещасний випадок.

Цю жінку було вбито.

8

Я майже не помічав вітру й дощу, коли повертався до фургона. Надворі була непроглядна темрява, але вікно світилося, немов маяк. У роті залишився кислий присмак. Хтось убив молоду жінку, а потім підпалив труп. Подобалося це Воллесу чи ні, але тепер у нього не було іншого вибору, окрім як перевести справу до повномасштабного розслідування вбивства.

Я сердився на суперінтенданта, але ще більше на себе. Мало втішало те, що смерть від пожежі, як відомо, важка. Я мав дослухатися до власних інстинктів. І ще дещо слід взяти до уваги. Помилково вважати, що, якщо мертва жінка не місцева, її вбивця теж чужинець. Ми не знали, що жертва робила на Руні, але, за словами Броуді, в цю пору року сюди приїздить мало сторонніх. Тож цілком імовірно, що вона приїхала або з кимось із місцевих мешканців, або щоб із ним побачитися. А це означає, що вбивця досі може бути на ­острові.

Ця думка переслідувала мене, поки я поспішав до автофургона. Після крижаного котеджу там панувало майже задушливе тепло, повітря обважніло від випарів парафінового обігрівача.

— Як справи? — спитав Дункан, підводячись.

— Мені потрібно поговорити з Воллесом. Можна скористатися вашим радіо?

— Ну, звичайно. — Він навіть здивувався. Передав мені рацію та додав: — Я, е-е, побуду надворі.

Поліційна радіостанція виявилася одним із новітніх цифрових пристроїв, що дозволяли зв’язатися як зі стаціонарними, так і з мобільними телефонами. Але Воллес не відповідав за жодним із номерів. Чудово. Я залишив повідомлення з проханням мені зателефонувати й почав вилазити з комбінезона.

— Усе гаразд? — запитав Дункан, повертаючись.

— Все добре. — Він сам незабаром дізнається, але я хотів поговорити з Воллесом, перш ніж розповісти комусь іншому. — Повертаюся до селища.

Мені більше не було сенсу сидіти в котеджі. Я більше нічого не торкатимуся, поки сюди не прибуде слідча група, окрім того, потрібно було заспокоїтися й подумати про наслідки того, що я знайшов. Але на виході я завагався.

— Слухайте, пильнуйте тут, добре? Бодай щось підозріле, чи хтось сюди прийде, негайно дзвоніть Фрейзеру.

Він здавався спантеличеним і трохи ображеним.

— То так, звісно.

Я вийшов до машини. Лляло, мов з відра, вікна старого «фольксваґена» Елен запітніли, щойно я сів. Увімкнувши обігрівач, щоб вони очистилися, я здолав громіздкий важіль коробки передач і вибрався з колії на дорогу. Склоочисники скрипіли, розмазуючи дощ на лобовому склі. Я випростався на сидінні, вдивляючись крізь запітніле скло. Начебто машини тут не їздять, але я не хотів збити якусь вівцю, яка раптом вирішила поблукати асфальтом.

Приблизно на півдорозі до селища переді мною раптом вискочила бліда тінь. Я встиг побачити блискучі собачі очі, в яких відбилося світло фар, натиснув на гальма, і тут машина вийшла з-під контролю. «Фольксваґен» шалено закрутило, мене підкинуло в ременях безпеки, машина різко зупинилася.

Від удару перехопило подих. Я відкинувся на спинку сидіння, мене трусило, я розтирав груди там, де їх притиснув ремінь. Я не дуже сильно постраждав, і двигун «фольксваґена» ще працював. Машина з’їхала з дороги в кювет, фари освітлювали не асфальт, а густі купини трави.

Принаймні я не збив собаку. Я бачив, як той від­скакував, коли машина втратила контроль. І якщо на острові немає двох золотистих ретриверів, то це мав бути собака Стракана. Одному Богові відомо, що він тут робить.

Думка про те, що в його розпорядженні весь острів, але він примудрився вибігти саме переді мною, мене не розрадила. Я ввімкнув зворотну передачу і спробував виїхати на дорогу заднім ходом. Колеса крутилися й буксували, але машина не зрушила з місця. Я перемкнувся на першу передачу й спробував посунутися вперед, але з тим самим результатом.

Довелося вимкнути двигун і вийти подивитися. Машина, здається, не була пошкоджена, але задні колеса загрузли в багнюці. Я натягнув капюшона й зазирнув до багажника, сподіваючись знайти щось, щоб підсунути під шини. Нічого. Я повернувся в машину; у світлі фар струмені дощу виблискували, мов білі дроти. Я міркував, що мені робити. Не було сенсу повертатися до фургона, тож залишалося два варіанти. Я міг або сидіти в машині, поки хтось не прийде, або решту шляху до селища пройти пішки. У першому випадку я міг би чекати годинами. Принаймні прогулянка мене зігріє.

Я вилаявся, коли зрозумів, що залишив ліхтар у робочому кейсі в фургоні. Увімкнув верхнє світло, порився в бардачку, сподіваючись знайти там ліхтарик. Але нічого доладного не виявив, тільки якісь старі карти й клаптики паперу.

Вимкнувши фари, я дочекався, поки очі звикнуть до раптової темряви. Через деякий час я визнав, що вони достатньо пристосувалися до оточення. Руну вкрила ніч, ставало дедалі темніше. І все ж мені не хотілося виходити з машини. Я щойно дізнався, що на острові, ймовірно, є вбивця. Мене тривожила думка про те, що я опинився на самоті на порожній дорозі.

Але то дурня. Навіть якщо він досі на Руні, навряд чи вбивця молодої жінки вештається десь поблизу. «Ну ж бо! Немає сенсу далі чекати».

Я вийшов з машини. Крізь рвані хмари пробивався місяць. Він надавав болотам і пагорбам

1 ... 20 21 22 ... 90
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Записано на кістках. Друге розслідування, Саймон Бекетт», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Записано на кістках. Друге розслідування, Саймон Бекетт"