Террі Пратчетт - Колір магії

чути якийсь звук, подібний до... Ринсвінд зосередився, намагаючись його розпізнати. Подібний до ударів грому або шамотіння водоспаду десь вдалині.

— Це дерево, — коротко пояснила дріада.

— А що воно робить? — запитав Ринсвінд.

— Живе.

— Саме так я й думав. Тобто, ми справді усередині дерева? Мене що — зменшили в розмірі? Ззовні воно здавалося мені достатньо вузьким, щоб я міг охопити його руками.

— Так і є.

— Гм, але ж я — тут, усередині?

— Так, усередині.

— Ти ба, — тільки й спромігся Ринсвінд.

Друелла засміялася.

— Я бачу твої думки, чарівнику-самозванцю! Чи ж я не дріада? Хіба ти не знаєш — те, що ти так зневажливо називаєш деревом, насправді є чотиривимірним аналогом цілого багатовимірного всесвіту, який — ні, я бачу, ти таки не знаєш. Я мала б здогадатися, що ти не справжній чарівник, коли зауважила, що в тебе немає посоха.

— Згорів у пожежі, — автоматично відповів Ринсвінд.

— Ні капелюха з вигаптуваними магічними символами.

— Його здуло вітром.

— Ні магічної тваринки-помічника.

— Вона згинула. Послухай, дякую за те, що врятувала мене, але якщо ти не заперечуєш, гадаю, мені вже час йти. Якщо б ти люб’язно показала мені, як звідси вийти...

Щось у виразі обличчя дріади змусило його обернутися. Позаду нього стояло троє дріад чоловічої статі. Вони, так само, як і жінка, не мали на собі ані нитки, — і зброї також. Останнє, втім, було недоречним. Вони не скидалися на тих, кому потрібна була б зброя, щоб подужати Ринсвінда. Вони, швидше, мали вигляд таких, хто міг плечем пробити скелю і побороти полчище тролів на додачу. Троє красивих велетнів дивилися на нього зверхньо, з погрозою, що задеревіла на їхніх обличчях. Їхня шкіра мала відтінок недозрілого грецького горіха, а під нею випиналися м’язи, наче гарбузи.

Він повернувся і мляво посміхнувся Друеллі. Життя знову поверталося у звичне русло.

— Отже, мене не врятували? — сказав він. — Мене полонили, так?

— Саме так.

— І ти не дозволиш мені піти? — це було радше ствердженням, аніж запитанням.

Друелла заперечно похитала головою.

— Ти завдав шкоди дереву. Але тобі щастить. Твого друга чекає зустріч із Бель-Шамгаротом. Ти ж тільки помреш.

Дві руки з-за Ринсвіндової спини обхопили його плечі майже так само, як коріння старого дерева невблаганно обплітає камінь.

— Звісно ж, із певними урочистостями, — вела далі дріада. — Після того, як Патрон Восьми впорається з твоїм другом.

Все, що Ринсвінд спромігся сказати, було:

— Знаєш, я ніколи не думав, що існують дріади-чоловіки. Навіть у дубах.

Один з велетнів криво посміхнувся на ті слова.

Друелла пирхнула зі сміху.

— От дурень! Звідки ж, по-твоєму, беруться жолуді?

Було у Дереві одне велике просторе місце, наче зала, що стелею впиралася в золотий серпанок. Нескінченні сходи вели саме через неї.

Кілька сотень дріад стояли групами у протилежному кінці зали. Вони шанобливо розступилися перед Друеллою і мовби не помічали, як позаду неї стусанами заохочують не відставати Ринсвінда.

Більшість з них були жіночої статі, хоча можна було помітити й кількох велетнів-чоловіків поміж них. Вони стояли, наче витесані богом статуї серед малих, витончених дріад-жінок. Комашня, подумав Ринсвінд. А Дерево — великий вулик.

Але звідки ж тут узагалі взялися дріади? Наскільки він пам’ятав, лісовий народ вимер не одне століття тому. Їх занапастили люди, як і багато інших Сутінкових Народів. Тільки ельфи та тролі пережили появу Людини у дискосвіті; ельфи — тому що були загалом вдвічі розумніші за людей, а тролівський народ — бо вони принаймні не поступалися людям у підлості, злостивості та жадібності. Дріади, як вважалося, вимерли, разом з гномами[34] та феями.

Гул, що був звичним фоном життя у палаці дріад, у залі став гучнішим. Іноді пульсуюче золотисте сяйво ковзало прозорими стінами і невдовзі тануло у серпанку високо над головою. У повітрі відчувалася якась сила, що змушувала його вібрувати.

— О чарівнику-нездаро, — мовила Друелла, — подивись на справжню магію. Не оту твою хитромудру приручену магію, а магію дерев та зілля, первісну магію. Неприборкану магію. Дивись.

П’ятдесятеро, а може, й більше дріад-жінок зібрались у тісний гурт, взялися за руки, а тоді розійшлися, утворивши велике коло. Решта дріад почали тихо наспівувати. Потім, за кивком Друелли, коло почало рухатися проти сонця.

Темп потрохи наростав, складна мелодія наспіву переходила на щораз вищий тон, і Ринсвінд відчув, що не може відвести очей від дійства в центрі зали. Він чув про Стародавню Магію ще в Академії, хоч вдаватися до неї чарівникам було заборонено. Він знав, що коли коло обертається досить швидко у стаціонарному магічному просторі дискосвіту, який теж поволі крутиться, астральне тертя в результаті дасть значну різницю потенціалів, яка зрештою заземлиться через потужний викид Стихійної Магічної Сили.

Тепер коло оберталося так швидко, що здавалося розмитою плямою, а стіни Дерева бриніли відлунням голосів...

Ринсвінд відчув знайоме настирливе поколювання на маківці, що свідчило про накопичений поблизу високий заряд неприборканої магічної енергії, тож зовсім не здивувався, коли через кілька секунд сніп світла яскраво-октаринового кольору пробився з невидимої стелі донизу і зупинився, потріскуючи, в центрі кола.

Там у ньому з’явився образ овіяного вітрами, опоясаного лісами пагорба, на вершині якого стояв храм. Його форма разила око. Ринсвінд подумав, що якби це був храм Бель-Шамгарота, він мав би вісім сторін. (Вісім також було і числом самого Бель-Шамгарота, а тому розсудливий чарівник ніколи би не промовив його без нагальної потреби. «Бо в разі тім, будеш з’їдений зо всім»[35], як жартома застерігали студентів. Бель-Шамгарота особливо приваблювали маги-дилетанти, які були, так би мовити, приблудами на берегах надприродного, тому вже напівзаплуталися у його тенетах. У студентському гуртожитку Ринсвіндові дісталася кімната з номером 7а. Він цьому не дивувався).

Дощ струменів по чорних стінах храму. Єдиною ознакою присутності життя в ньому був кінь, прив’язаний надворі, і це був кінь не Двоцвіта. Передусім, він був значно більший. Білий бойовий кінь, із копитами завбільшки з великі макітри, і шкіряною збруєю, що засліплювала золотим оздобленням. Він саме насолоджувався сніданком з торби, яку йому повісили на шию.

Кінь мав знайомий вигляд. Ринсвінд намагався пригадати, де він бачив його раніше.

У будь-якому разі, скидалося на те, що він міг розвинути велику швидкість. Швидкість, з якою — щойно він до неї призвичаїться, — можна мчати досить довго. Все, що Ринсвінду залишалося зробити, —