Террі Пратчетт - Колір магії

це позбутися своєї сторожі, вибратися назовні з Дерева, відшукати храм і викрасти коня з-під Його носа — чи що б там не було у того Бель-Шамгарота натомість.

— Здається, Патрон Восьми матиме на обід двох гостей, — сказала Друелла, пильно дивлячись на Ринсвінда. — Кому належить цей жеребець, чарівнику-самозванцю?

— І гадки не маю.

— Ні? Що ж, неважливо. Дуже скоро ми самі це побачимо.

Вона махнула рукою. У зображенні появилась глибина, і його фокус змістився усередину, пронісся через велику восьмикутну арку і коридором, що відкривався за нею, поплив далі.

Там хтось прокрадався боком уздовж стіни. Ринсвінд помітив блиск золота і бронзи.

Не впізнати цю постать було неможливо. Він бачив її багато разів. Широкий торс, шия, наче стовбур дерева, на диво маленька голова під копицею чорного волосся, що пасувала до решти тіла, як приший кобилі хвіст... Він, звичайно, міг назвати її ім’я — то був Гран Варвар.

Гран був одним із найбільш довговічних героїв Округлого моря: винищувач драконів, розкрадач храмів, найманий убивця і ключова фігура у кожній вуличній чварі. Він міг навіть — на відміну від багатьох знайомих героїв Ринсвінда — говорити словами, довшими, ніж два склади, якщо був час, щоб подумати і, може, отримати підказку чи дві.

Здаля почувся якийсь звук — так тихо, що вухо чарівника заледве його вчуло. Він прозвучав, наче в’язка черепів, що котилася сходами додолу у якійсь віддаленій в’язниці. Ринсвінд скоса зиркнув на свою сторожу, щоб побачити, чи вони теж його чули.

Та вони всю свою обмежену увагу зосередили на Гранові, який, правду кажучи, був зліплений з того ж тіста, що й вони. Їхні руки спокійно лежали на плечах чарівника.

Ринсвінд присів, відхилився назад і з низького старту рвонув уперед. Позаду нього почулися крики Друелли, і він подвоїв швидкість.

Капюшон його мантії за щось зачепився і відірвався. Дріада-воїн, що підстерігав його на сходах, широко розкинув руки і ще ширше посміхнувся фігурі, яка мчала прямо на нього. Не збиваючись з ритму, Ринсвінд знову пірнув, на цей раз так низько, що підборіддям майже торкнувся колін, і саме вчасно — кулак, як колода, розсік повітря біля його вуха.

Попереду виріс цілий гайок мешканців Дерева. Він розвернувся в протилежний бік, ухилився від удару ще одного оторопілого вартового і побіг назад на зімкнуте коло дріад, обганяючи по дорозі тих, хто його переслідував, і збиваючи їх, як кеглі з доріжки.

Та попереду їх було ще чимало. Вони проштовхувались через юрби дріад-жінок і з зосередженою завзятістю лупили кулаками в свої мозолясті долоні.

— Не рухайся, чарівнику-самозванцю, — сказала Друелла, виходячи вперед. Позаду неї кружляли в гіпнотичному трансі танцівниці; увага кола тепер була спрямована на коридор, залитий фіолетовим сяйвом.

Ринсвінд зірвався.

— Ти це припиниш чи ні! — рикнув він. — Закарбуй собі на носі, гаразд? — Я справжній чарівник! — він зухвало тупнув ногою.

— Справді? — сказала дріада. — Тоді покажи нам якесь заклинання.

— Ет... — почав Ринсвінд. Справа в тім, що відтоді, як прадавнє загадкове заклинання застрягло в його мозку, він був нездатним пригадати навіть найпростіші короткі чарки[36], щоб, скажімо, упіймати таргана чи потерти носа без допомоги рук. Маги Невидної академії намагалися пояснити це тим, що мимовільне запам’ятовування заклинання, мовляв, заморозило усі ті клітини його мозку, що утримують чари у сховищах пам’яті. У свої найскрутніші часи Ринсвінд вигадав власне пояснення, чому навіть найпростіше заклинання відмовлялося залишатись в його голові довше, ніж кілька секунд.

Заклинання були перелякані, вирішив він.

— Ну... — почав він знову.

— Вистачить і маленького, — сказала Друелла, дивлячись, як його губи кривляться від нестямної злості і зніяковіння. Вона подала знак, і двійко дріад-чоловіків виросли перед ним щільною стіною.

Чари скористалися цим моментом, щоб ускочити у тимчасово вільне сідло гарцюючої свідомості Ринсвінда. Він відчував, як вони там сидять і показують йому язика.

— Я все ж знаю одне заклинання, — зморено сказав він.

— Ось як? То будь ласкавий, покажи, — сказала Друелла.

Ринсвінд не знав, чи наважиться, однак чари вже намагалися захопити контроль над його язиком. Він опирався, як міг.

— Ти сгазала, шо можеш шитати мої тумки, — пробубнів він. — Прошитай їх.

Вона ступила вперед, глумливо дивлячись йому у вічі.

Усмішка застигла на її обличчі. Вона різко підняла руки, наче захищаючись від чогось, тоді позадкувала. Звук, що вирвався з її горла, виражав панічний страх.

Ринсвінд озирнувся. Решта дріад теж поволі відступали назад. Що він такого зробив? Очевидно, щось дуже-дуже погане.

З його власного досвіду, те, як швидко у всесвіті відновиться природний баланс і почне викидати йому свої звичні коники, було лиш питанням часу. Тож він поспішив забратися звідси — шурхнув, пригнувши голову, поміж дріад, що досі кружляли, підтримуючи магічне коло, і зупинився, не знаючи, чого чекати від Друелли далі.

— Схопіть його! — закричала вона. — Відведіть його якнайдалі від Дерева і вбийте!

Ринсвінд миттю розвернувся і дав драпака.

Через центр кола.

Спалахнуло сяйво.

І стало темно.

І Ринсвінд став лиш невиразною тінню фіолетового кольору, що зменшилася до цятки й зникла.

Все решта зникло теж.

Гран Варвар безшумно пробирався коридорами, освітленими таким густим фіолетовим світлом, що вони здавалися майже чорними. Його нещодавня розгубленість минула. Він збагнув, що цей храм був магічним, і це багато чого пояснювало.

Тепер було зрозуміло, чому раніше пополудні він натрапив на скриню на узбіччі дороги, якою їхав через отой дрімучий ліс. Її кришка була привідчинена, наче заохочувала подивитись, скільки золота було всередині. Та коли він зіскочив із коня, щоб до неї наблизитись, скриня раптом випустила ніжки і чимдуж помчала до лісу, зупинившись знову через сотню ярдів від нього.

Тепер, після кількагодинної гри в «упіймай мене», він загубив її у цих диявольських тунелях. Взагалі-то, відразливі різьблення та розкидані тут і там скелети не викликали в Грана страху. Частково тому, що він не був винятково розумним, зате був винятково позбавлений уяви, але також і тому, що старовинні різьблення та погрозливі тунелі були звичайними атрибутами його щоденної роботи. Він провів чимало часу в таких ситуаціях, у пошуках золота чи демонів, чи дівиць, що потрапили в біду, і позбавляючи їх відповідно — від їхніх власників, життів і принаймні однієї з причин для лементування.

Погляньте лиш на Грана — ось він по-котячому м’яко перестрибнув через підозрілий отвір у тунелі. Навіть при