Террі Пратчетт - Колір магії

які відкривались у таку холодну і глибоку чорноту, що ви відчули б, як вас невблаганно затягує у два колодязі безкінечної ночі, в якій кружляють їхні страхітливі зірки.

Пані чемно кашлянула і виклала двадцять одну білу фішку на стіл. Тоді зі своїх шат вона вийняла ще одну — сріблясту і напівпрозору, вдвічі більшу за інші фішки. Душа справжнього героя завжди обмінюється за вищим курсом і високо цінується богами.

Фатум підняв одну брову.

— І без обману, Пані, — сказав він.

— Хто би зміг обманути Фатума? — спитала вона. Він знизав плечима.

— Ніхто. Однак усі намагаються.

— І все ж, мені здається, що я відчуваю з твого боку певну підтримку супроти інших?

— Ну звісно. Щоб завершальна гра стала ще приємнішою, Пані. А тепер...

Він сягнув рукою у свою шкатулку і з задоволеним виглядом виклав із неї на гральну дошку фігуру. Боги, що спостерігали за ними, дружно охнули. Навіть Пані на якусь мить сторопіла.

Фігура була однозначно огидною. Різьблення — якесь незрозуміле, так, наче руки майстра трусилися від страху перед тим, що набувало форми під його нерішучими пальцями. Здавалося, воно мало самі лиш хоботки та щупальця. І жувальця, помітила Пані. І одне велике око.

— Я гадала, такі, як Він, вимерли ще до початку Часів, — сказала вона.

— Напевне, наш некротичний друг не хотів навіть наближатись до теперішніх часів, — засміявся Фатум. Він явно потішався.

— Його взагалі не варто було створювати.

— Та сталося інакше, — зауважив Фатум глибокодумно. Він згорнув гральні кості у їхню незвичайну шкатулку і поглянув на Пані.

— Хіба що ти хочеш вийти з гри... — додав він.

Вона заперечно хитнула головою.

— Граймо, — сказала вона.

— В тебе є чим відповісти на мою ставку?

— Граймо.

Ринсвінд знав, що мало бути всередині дерев: деревина, соки, можливо, вивірки. Аж ніяк не палац.

Проте подушечки під ним були однозначно м’якіші за дерево, вино в дерев’яному кубку було значно смачнішим за сік із дерев, і зовсім неможливо було порівняти вивірку з дівчиною, що сиділа біля нього, обхопивши руками коліна, і пильно за ним спостерігала (якщо не брати до уваги її певну волохатість).

Кімната була простора, з високою стелею, а також освітлена м’яким теплим світлом, джерело якого Ринсвінд не міг визначити. Через викривлені, вкриті наростами арки було видно інші покої та щось схоже на великі гвинтові сходи. А ззовні, здавалося, то було звичайнісіньке дерево.

Дівчина була зеленою — зеленошкірою. У цьому Ринсвінд мав повну впевненість, тому що все її вбрання складалося тільки з медальйона, що висів на шиї. Довге волосся чимось нагадувало мох. Яскраві, осяйні очі не мали зіниць і теж були зеленого кольору. Ринсвінд пожалкував, що в Академії не приділяв достатньо уваги лекціям з антропології.

За увесь час вона нічого не сказала. Вказавши йому на канапу і запропонувавши вино, вона просто сиділа і дивилася на нього, потираючи час від часу глибоку подряпину на руці.

Ринсвінду відразу ж пригадалося, що дріада настільки тісно пов’язана зі своїм деревом, що терпить разом із ним його страждання від ран...

— Мені прикро, що так сталося, — швидко проказав він. — Це було випадково. Тобто, там були оті вовки, тож...

— Тобі довелося вилізти на моє дерево, а я тебе врятувала, — продовжила дріада спокійно. — Тобі пощастило. І твоєму другові, мабуть, теж?

— Другові?

— Куцому чоловічку з чарівною скринею, — сказала дріада.

— О, так... йому, — неуважно відповів Ринсвінд. — Ну звісно. Сподіваюсь, з ним все гаразд.

— Йому потрібна твоя допомога.

— Як завжди. Його теж занесло на якесь дерево?

— Його занесло у храм Бель-Шамгарота.

Ринсвінд захлиснувся вином. Його вуха намагалися зіщулитись і заповзти назад туди, звідки виросли, від страхітливих складів, які щойно почули. Пожирач Душ! Потік спогадів накотився на нього, перш ніж він встиг його зупинити. Якось, ще студентом практичної магії в Невидній академії, він побився об заклад і пробрався у невелику кімнатку позаду головної зали бібліотеки — кімнату, стіни якої були розписані могутніми захисними пентаграмами, кімнату, в якій нікому не було дозволено перебувати довше, ніж чотири хвилини і тридцять дві секунди — такою була відмітка, якої досягали після двохсот років обережних експериментів...

Він боязко розгорнув Книгу, що була прикута ланцюгом до постаменту з октирону посередині розписаної рунами підлоги — не для того, щоб хтось її не поцупив, а щоб вона сама не втекла; бо це була «Октава», настільки переповнена чарами, що від неї по кімнаті розходилось м’яке сяйво. Одне заклинання все ж вискочило зі скрипучих сторінок і міцно вклинилося у найпотаємніший закуток його мозку. Крім того факту, що то було одне з Восьми Великих Заклинань, ніхто не міг сказати, яке саме, доки він його не промовить. Навіть Ринсвінд цього не знав. Однак деколи він відчував, як воно крадькома визирає з-за спини його его, вичікуючи свого часу...

На передній сторінці «Октави» було зображення Бель-Шамгарота. Він не був Злом, бо навіть Зло має певну життєдайну силу — Бель-Шамгарот був стороною монети, на якій Добро і Зло зображені з одного боку.

— Пожирач Душ. Число Його — між дев’ять і сім; двічі по чотири, буде... — процитував Ринсвінд, і мозок його заціпенів від страху. — О ні. А де той храм?

— У напрямку до Середини світу, в самій гущі лісу, — відповіла дріада. — Він дуже давній.

— Але хто був би настільки дурним, щоб вшановувати Бель... — ну, ти знаєш кого? Хіба що чорти, але ж він пожирає душі...

— У цьому були... певні переваги. А раса, що колись жила у цих краях, мала своєрідні уподобання.

— Що ж з ними сталося, у такому разі?

— Я ж сказала, що вони жили тут колись, — дріада підвелася і простягнула до нього руку. — Ходімо. Моє ім’я — Друелла. Ходімо зі мною і подивімося на долю твого друга. Тобі буде цікаво.

— Я не впевнений, що... — почав було Ринсвінд.

Дріада звернула на нього погляд своїх зелених очей.

— Гадаєш, у тебе є вибір? — спитала вона.

Сходи, широченні, як головна дорога, підіймались по спіралі через усе дерево аж до самої верхівки, з просторими кімнатами на кожному рівні, що вели назовні. Повсюди було оте жовтяве світло, що йшло з невідомого джерела. Також було